Ктулху, Дереш і квиток в АТО – 5 книжок, на які варто звернути увагу на Форумі видавців

1

     До Форуму видавців більшість видавництв підготувало чимало новинок – від романів до науково-популярних книжок і альбомів. Утім, варто звернути увагу саме на найбільш знакові з них, які ще довгий час формуватимуть читацьку думку, моду та настрій в сучасному літературному процесі.

Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів Том-2
Видавництво Жупанського, 2017

реклама

Нарешті цей культовий автор, на чиїх творах виросло не одне покоління літераторів-неформалів, перекладений українською. Насправді ж його творчість нагадує екзотичні писання Едгара По у поєднанні з детективною інтригою Конан Дойла. Похмура специфіка епохи, що слідувала за вікторіанською, представлена у другому томі збірки творів «темного» автора його знаковими текстами. Зокрема це «Поклик Ктулху» (1926), «Сновидні пошуки незвіданого Кадата» (1927), «Жахіття Данвіча» (1928). Окультизм, езотеричні практики, стародавні культи, які оживають на сторінках «короля жахів», сформували нову специфіку готичного роману, включно із магічним реалізмом, що запанували в літературі вже за нашого часу. «Ніхто з присутніх, навіть попри те, що добра половина серед них спеціалізувалася саме на криптолінгвістиці, не зміг зауважити навіть найменшої подібності із найвіддаленішими мовними групами. Ці знаки, як і сама фігурка та матеріал, з якого вона була виготовлена, належали до чогось надзвичайно далекого від людства у тому вигляді, в якому ми його знаємо. У них був якийсь лиховісний натяк на прадавні і нечестиві цикли життя, в яких не було місця нашому світу з його ідеями».

Франческа Меландрі. Ева спить.
Нора-Друк, 2017

Ця велика і велична епопея, майстерно перекладена Мар’яною Прокопович, простяглася в часі від початку минулого століття аж до нашого сьогодення. Натомість географія при цьому важила хіба що в період Другої світової війни, важкий період в історії Італії з боротьбою в її північних прикордонних районах, що межували з Австрією. Оскільки сьогодні, як з гіркотою зауважує авторка, зникнення фізичного кордону, що відділяє Південний Тіроль від Австрії – подія, вимріяна протягом майже вісімдесяти років, за яку проливали кров, якій намагались перешкодити військовою силою – тепер, «на цій охопленій глобалізацією планеті, майже не має ніякої ваги». Тому-то важлива розповідь про велику родину, що почала відлік ще за Австро-Угорщини, проминувши час, коли було заборонено «розмовляти німецькою на людях, носити тірольський одяг, ніяких дірндлів, ніяких трахтів чи ледергозе – нічого, що могло б навіть натякнути на те, що новий кордон на Бреннері – це не священна межа італійської землі: таким був фашистський закон». За сюжетом, онучка великого роду їде до старого коханця своєї матері, щоб дізнатися родинну таємницю. Що це за таїна? Чи стосується вона часу Муссоліні, альпійських стрільців, одним з яких став герой роману, за переказами, віддавши наказ «розстріляти всіх» при облаві? Ритм оповіді, що перебивається історичними вставками про різні часи життя німецького гетто в Італії – напружений, рвучкий і розлогий одночасно. Сімейна історія, висвітлена крізь призму світової історії це саме те, приватне, чому можна довіряти у згадані часи вихолощеної пам’яті доби глобалізації.

Любко Дереш. Спустошення.
Видавництво Анетти Антоненко, 2017

На відміну від решти «серйозних» авторів, які поважно пишуть про «кінець світу», «засилля долару» і «загибель моралі», автор цього довгоочікуваного феєричного роману творить легко і невимушено. Часом навіть смішно й кумедно. Словом, цікаво, як у житті, а не в конспекті лекцій з культурології чи історії релігій. «Особливою темою для жартів – я маю на увазі, наш специфічний тонкий гумор – було обговорення різних абсурдизмів, підчеплених десь з інтернету, особливо що стосувалося усіляких теорій змов, кінця світу й апокаліпсису, – розповідає герой про своє життя-буття столичного журналіста. – Ми спеціально відвідували радикальні православні сайти і продиралися в непролазну езотеричну глушину конспірологічних нетрів». Хоч насправді – це жорсткий поєдинок із самим собою під час чергової кризи середнього віку. І магічний камінь з Трахтемирівського півострова, який змінює сценарій життя (бо під ним зарита машина Бога), виявляється цілком доречним для героя роману, плейбоя і бонвівана. Для решти «непосвяченого» люду кислотне життя його друзів-неформалів – це дурня і вибрики, бо не за те «діди воювали». «Вони знали війну, та я знав щось страшніше за війну – я знав мир, – освічується герой. – На війні достатньо вижити, а в миру – треба жити». Словом, новий роман Дереша – це Бегбедер по-українськи, якщо зважити на богемне «виживання» його героїв у психотропному сьогоденні.

Володимир Кошелюк. Green Card.
Фабула, 2017

Автор передмови до цього дебютного роману, а це, між іншим, майстер українського бойовика Леонід Кононович, недаремно зауважує в стилі вчителя географії з Корсуня вплив школи Гемінгвея. Скупі, лаконічні фрази, які іноді відгонять приказкою «народ скаже, як зав’яже», особливо, коли це стосується сучасного життя в Україні: «Задовбали, клоуни. Не держава, а здоровезний цирк з нахабними блазнями. Усе конвертується в сміх, люмпени схавають, «не нада напрягаться». Насправді ж це потрібно для жорсткого контрасту історії про хлопця, що працював квартирним ріелтором, який приїхав до Києва у пошуках кращої долі, і якого життя відкинуло знову на старт у рідне село. Саме звідти, вигравши в лотерею картку, що дає право на проживання у Сполучених Шатах, він вилітає на орбіту нового життя. Заодно потрапляючи на службу морським піхотинцем з обов’язковими військовими діями, муштрою та іншою специфікою, відомою нам лише з кіно. Афганістан, Африка, Південна Америка. Утім, визволення заручників в зоні АТО, серед яких батько героя, теж вражає своєю «кінематографічною» вправністю, як і решта епізодів міжнародного досвіду. «Біжимо. На місце дістались вчасно. Вибрав вогневу позицію, розмістив групу прикриття, замаскувались. Тепер – чекати». Адже справді, «військова» проза у нас здебільшого зав’язана на українському досвіді, а колишні зарізяки-найманці з не-кіношним досвідом а ля Дольф Лунгрен з «Універсального вояка», які пройшли Анголу з Родезією, воліють писати перемови про міліарну прозу в сучасній українській літературі. Варто додати, що чудову – динамічну, не гуманну, тобто справжню.

Валентин Бадрак. Лица цивилизации.
Фоліо, 2017

Автор дослідження щоразу нагадує, що приклади легендарних переможців – не для бездумного копіювання, і те, що працювало вчора, сьогодні абсолютно непридатне і зовсім вже архаїчне завтра І тому в якості тренінгу більш важливо дослідити способи мислення геніїв, їхні техніки налаштування на кінцеву перемогу. Утім, найголовніше – це зрозуміти власну значущість у цьому світі. «Найбільш таємнича мить у людини – усвідомлення нею власної ідеї», – значив апологет гуманізму Стефан Цвейг. Тож на питання чим корисна його книга, автор слушно відповідає, що синтетичний аналіз особистостей може значно допомогти читачеві у створенні власної стратегії життя. Звичайно, як значать сучасні психологи, кожній людині під силу зробити те, що зробила інша, але це один з перших постулатів у філософії успіху. Натомість автор геній-стратегії в «Обличчях цивілізації» виходить на інший рівень, на якому кожен може стати не наслідувачем чужого досвіду, а творцем власної перемоги. В інакшому випадку, покладаючись лише на «комунальні» рефлекси, «стадний» інстинкт і психологію «члена суспільства», навряд чи можна досягти розвитку особистості. В контексті споконвічної суперечки між вагою цивілізації та культури, автор зауважує, як досвід двох останніх тисячоліть переконав нас у тому, що технічний прогрес «ніяк не допоміг розвитку людини, не навчив її бути щасливою, не звільнив від страждань, за останніх п’ять тисяч років людина майже не просунулася у розумінні та управлінні власними психічними процесами, в духовному розвитку».

Автор статті ІБТ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів

реклама
реклама