Як я стала егоїсткою і почала жити

«Жити для себе» – фраза, яка лякає багатьох. Наслідки відомі: упадок, розпуста, деградація. І кудись там котитися вниз, по слизькій доріжці… Але одного разу я зізналася собі, що моє життя часто мені не належить. Що в ньому так багато «треба» і так мало «хочу». Почуття обов’язку лежало на моїх мріях і планах кам’яною плитою, а я все намагалася видати його за скрижалі.

І я вирішила – досить! Набридло перетворювати свою душу і життя на смітник радіоактивних відходів. Набридло, немов боязкий безхатько, шарпаючи ногою, пояснювати, як я посміла поставити свої інтереси вище за інтереси інших. Пора жити для себе. Вибирати радість, а не скрегіт зубів і самогіпноз. Жити по любові, а не на вимогу.

Так почався мій обурливий, асоціальний рік в режимі здорового егоїзму. «Здорового» або краще «розумного» – рятівна відмазка, завдяки якій рідні, близькі не відразу розпізнавали в мені самітника і порушника громадського порядку речей. Адже багато людей переконані: спочатку згризи десять залізних хлібів, зноси десять залізних черевиків, зазнай лиха, а потім, якщо вистачить сил і здоров’я, будь ласка – живи для себе.

Але я почала без зволікань.

Сам у полі

Спочатку було страшно. Ідеологічно я була не готова, і все трималося на невиразній, але твердій впевненості, що так буде краще. Здавалося, ніби йду в одиночну навколосвітню подорож на надувному банані. Не знала, чи витримає моя власна оббивка дев’ятий вал «повинностей», чиїхось очікувань і проекцій. Ставати вигнанцем, наклеївши на себе лейбл «егоїст», нехай навіть і розумний, зовсім не хотілося. Але я розуміла, для мене це єдиний шлях до свободи.

Мій план став для рідних, близьких атракціоном небаченої нахабності. Адже я вийшла з гри, в якій заборонено оскаржувати право на власне життя. Я перестала вибачатися за свої бажання і плани, виправдовуватися і відчувати себе винною за те, що хочу бути щасливою, спокійною і сама розпоряджатися своїм часом.

З жилетки – в скафандр

Насамперед я вирішила урочисто перекрити кран, з якого в моє життя стікалися скарги, голосіння, тужливі монологи і ненависницькі тиради. Я люблю своїх родичів, обожнюю подруг, ціную колег і поважаю літніх сусідів. Але це не означає, що їх багатогодинні сповіді в стилі «як страшно жити», «все в лайні, а я в білому смокінгу» або «уяви, цей придурок мені так і не перетелефонував» повинні бути частиною мого життя. Я зняла з своїх дверей вивіску «Енергетичний донор. Прийом цілодобово». І це стало актом громадянської непокори. «Як?! Тобі не цікаві подробиці чийогось сімейного життя, хвороби, нудьги або манілівських планів? Ти не хочеш слухати застарілу пластинку подруги про її (вже вкотре) розбите серце? Відьма! Спалити її!»

Коли я м’яко, але рішуче переривала спроби панічних виливів словами: «Мені здається, ця тема неприємна ні тобі, ні мені. А розкажи краще про… », у мене від жаху завмирало серце. Думала, ось зараз посипляться образи і звинувачення в душевній черствості. Але, на диво, моя готовність слухати про хороше була сигналом це хороше згадати і почати про нього говорити. І головне, це звільнило мене саму від звички скаржитися і нити. Адже, відмовившись вислуховувати похмурі історії, мені і самій перехотілося такі історії складати і розповідати.

Так, я говорю вам “ні”

Потім було найскладніше. Почати користуватися неетичним, ненормативним словом «ні». Зазвичай я погоджувалася на будь-яке більш-менш слізне прохання. Сором’язливість, підкріплена страхом образити, крутила мною як завгодно. Було ніяково руйнувати образ, який я створила в очах навколишніх. Так і билася в сильці, яке сама ж і розставила. Але варто було першому серйозному «ні» злетіти з язика, мене було вже не зупинити. Знайомі були шоковані так, ніби я на їхніх очах проковтнула живого кролика.

Насправді я весь вільний час працювала на добровільно-безвольних засадах: заміняла заступників, підміняла людей, водила по крамницях чиїхось родичів зі Львова, сиділа з дітьми своїх легковажних подруг, поки ті маринувалися в спа-салонах, вигулювала собак і поливала фікуси. З хлопчика на побігеньках можна легко дослужитися до раба на галерах. Але я сказала цій привабливої кар’єрі «ні».

Згодом я навчилася відділяти зерно від полови, а найчастіше, і обпльовування. Розуміти, де прохання про допомогу – реальне, а де – звичайна маніпуляція і побутовий паразитизм. Справедливе «ні» стало для мене сталевим каркасом, який не дозволяв прогинатися, мимрити і забувати про себе.

Всім дякую!

Ствердження «ніхто нікому нічого не винен» звучить гарно, але на практиці навряд чи реальне. Відмовитися від ролі вічного боржника, зобов’язаного поступатися і догоджати, було не так важко, як самій перестати вимагати і робити замах на свободу волі інших людей.

У прірву скотилися і мої стосунки. Вони в‘янули від взаємних «я тобі все, а ти мені нічого». Адже очікування і вимоги можуть знекровити і любов, і дружбу. Цю нерівність я вирішила, як в математиці. Прийняла умови як необхідні і достатні. Припинила випрошувати подачки для свого его і нервувати від того, що мій коханий не грає за моїм сценарієм. Одного разу я вийшла на поле бою наших его як парламентар. Ми просиділи на кухні всю ніч, випили три літри кави, чесно поговорили про все і на ранок підписали пакт про визнання у одне одного права бути собою. Ми просто втекли із курних стежок вічної драми. На волю, в пампаси.

Зараз, як тільки підступає образа, що хтось не подбав, не приділив уваги, не виконав прохання, хоча ніби як мусить, я шепочу, немов мантру: «Всім дякую!».

Зв’язки, а не ланцюги

Бажання визнання і страх бути відкинутим – підступна річ. Все життя я обростала знайомими, немов в страху перед похолоданням накидала на себе одну ватяну ковдру за іншою. І в якийсь момент відчула, що ледь можу дихати. Вони душили мене, не давали рушити з місця, заколисували, присипляли. Та й як скинути їх, адже вони такі теплі й милі. Але розумний егоїст не боїться бути соціально оголеним, не ховається від життя за спинами численних напівдрузів і няньок-родичів. А на запитання «Скільки у тебе друзів у Фейсбук?» він спокійно відповідає: «Два». Стати найкращим другом самому собі, бути собі цікавим, потрібним, надихати себе. Адже, по суті, ми всі самотні. Але найгірше, коли у тебе немає навіть тебе самого.

Простір для особистого

Чесно скажу, починаючи свій «егоцентричний» рік, я готувалася до гордої самотності в мережі і в реальності. Презирливе шипіння «егоїссссстка», як лічильник Гейгера-Мюллера, позначав зону, заражену нерозумінням. Я віддалялася від неї все далі, і звичне життя здавалося безлюдним і просторим. Але природа не витримує порожнечі. Дуже скоро мій мікрокосмос наповнився справами і людьми, яким я з радістю почала віддавати так важко відвойовану себе.

Часу, врятованого від бездарних обов’язків і вампіричних стосунків, зовсім не шкода для тих, кому це по-справжньому потрібно. І це не поза, і не благодійність. Це теж егоїзм. Адже я роблю це перш за все для себе і своєї душі. Підозрюю, що розумний егоїст перетворюється з часом на розумного гуманіста. Сама я лише на початку цієї еволюції, але хвіст вже відпав.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Close