Відсутність часу для себе — найбільший жіночий ворог

О, цей вічний біль — постійно не мати для себе часу! Тутка ділиться сьогодні з вами неймовірними життєвими історіями — зберігайте та діліться з друзями…

Якщо взяти до рук книгу або життєпис багатьох відомих чоловіків, то історії цих геніїв вражають не так сильно, як описи та режим дня їх жінок. Їх гувернантки й няньки виховували їм дітей, служниці й покоївки підтримували вдома лад, а дружини — оберігали їх спокій.

Служниця Марселя Пруста Селеста годинами могла слухати свого пана, бо йому закортіло побазікати (не забуваймо про круасани, каву, журнали та газети на срібній таці). Марта Фройд не лиш розкладала для Зигмунда попрасований одяг на спинці стільця, але й вичавлювала йому зубну пасту на щітку. Дружина Карла Маркса ледве животіла з трьома дітьми (інших троє загинули), поки її чоловік писав свої праці у Британському Музеї.

Композитор Густав Мален одружився з молодою, чудовою дівчиною Альмою, яка теж, до речі, могла б стати талановитим композитором, якщо б не одне “але”: чоловік заборонив їй займатися музикою, бо вдома має бути “лиш один композитор”. Натомість жінка стала ручним песиком: мала підтримувати тишу вдома, супроводжувати його в прогулянках, мовчати, як в рот води набрала, щоб не заважати йому створювати шедеври. Уявіть: він навіть кликав її свистком — як тварину.

Що й казати — скільки талановитих жінок не мали часу на розвиток своїх здібностей. Еліс Манро писала, виховуючи дітей, як і Жорж Санд змушена була творити вночі — вдень жінка просто не мала часу. Франсін Прозе “брала до рук перо” лиш у шкільному автобусі, а Майя Енджелоу втікала з дому, зачинялася в номері готелю й писала, писала, писала.

А згадайте історію музики, чи філософії, чи іншу галузь знань: переважна більшість їх сподвижників або теоретиків — чоловіки. В ті часи не було жінок? Де вони поділися? Індійський диригент Зубін Мета сказав, що “жінкам не варто грати в оркестрі”. Справа не в тому, що представниці прекрасної статі не мали талантів, можливостей або бажання — їм було просто ніколи.

Особистий час жінок був поділений на турботу і виховання дітей, домашні обов’язки, піклування про членів родини — Сізіфова праця, погодьтеся, яка ніколи не закінчується. І якщо для творення чогось суттєвого, вартісного, потрібні спокій, тиша, концентрація, а найголовніше — час, який ти сам плануєш, як витратити, як розподілити, — то жінкам такої розкоші не передбачалося. А якщо й висловлювали вони таке бажання — ризикували заробити статус великої егоїстки.

Навіть в наш час, коли жінки теж багато працюють для сім’ї в матеріальному плані, їм вдвічі, а то й втричі більше приходиться брати на себе обов’язків у питанні виховання дітей. Одне із досліджень науковців Лос-Анджелесу, які опитали 32 сім’ї, довело, що безперервний час, який жінка витрачає на себе, становить сьогодні — увага! – 10 хвилин. У всі часи прекрасну половину людства прирівнювали до обслуговчого персоналу, рабів і чорноти, вони тягнули на собі важку роботу, поки їх “мужчини” роздумували про високі премудрості. Для жінок нормою вважалося об’єднуватися у так звані закриті клуби — вишивання, в’язання, шиття та інші. Часу на себе як такого не передбачалося взагалі — таке вважалося святотатством.

Феміністські дослідження дослідили, що жінки сьогодні навіть не розглядають можливості мати час на себе: прерогативу цю треба “вислужити”, “заробити”, переробивши купу малих і великих справ, слухняно закреслюючи пункти в списку. Та невичерпна енергія жінок, творча й вільна, десь залишається завжди зачинена, розірвана, прихована, не зреалізована. Згадаймо ще дружину письменника, якого нагородили Пулітцерівською премією, професора Пітера Тейлора поетесу Елеонору Ройс Тейлор. Аж у 1997-му році жінка зізналася, що в тіні слави чоловіка применшувала свою значеннєвість, відганяла музу словами “ідіть, вірші, ще не ваш час”. Зате вдома були ідеальна чистота і тиша, за що потім авторці не раз приходилося шкодувати.

Чому так стається? А тому, що ми, жінки, звикли, чи нас так навчили вважати, що ми не заслуговуємо часу на себе…

Скільки тих жіночих драм таїть історія…? Іноді здається, що в сусідній кімнаті сидить інша версія мого “я”. Вона легко, невимушено, спокійно п’є чай і ніби запитує: “Щось давно не навідуєшся в гості?!” І тоді думаю собі: а якщо постаратися і створити такий новий світ, де сестри та дружини Моцарта і Шекспіра розквітнули б по-новому? Де б вони могли собі мило сходитися, чаювати, зачинятися в темній кімнаті й творити, творити, творити…? Де б вони мали таку чудову місцину і могли б розкритися, розпуститися, немов пуп’янки квітів, де б їх час належав лиш їм. Де б вони знали, що вони — цінні, що вони — справжні. Цікаво, як би тоді було…?

Автор: Ольга Нечаєва

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Back to top button
Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker