«Ми зробилися старшими». Зворушливий текст психолога Вікторії Райхер

Ви теж помітили, еге ж? Ми зробилися старшими.

Спочатку все на світі було старше за нас. Ми були молодші за інших дітей у дворі, молодші за задавак-першокласників – які ж вони великі, Боже мій, в кожному – метр двадцять зросту. Ми молодші за другокласників, третьокласників, старшокласників, студентів. Він уже на третьому курсі, вона вже закінчила університет, а ми ще ні.

Ми стільки всього ще ні.

Потім весь світ починає потихеньку нас наздоганяти. Молодша сестра зустрічається з хлопчиком (які хлопчики – я їй пелюшки змінювала!). Сусідка-ровесниця вийшла заміж. Так швидко? Чому швидко, їй двадцять п’ять… Однокласниця в парку гуляє з візочком, прогульник зі старої школи водить Toyota, хуліган і гроза району вже відсидів, вже одружився, вже розлучився…

Але це все ще нічого. Це ще вони, не ми. Їм – можна. Вони можуть одружуватися, народжувати дітей, водити автомобіль, грати на біржі та виступати по телевізору. А у нас біжить інший час. Ми можемо писати шпаргалки, кататися на велосипеді, рвати малину з куща і точно знати, що бабуся безсмертна.

А потім і бабуся не безсмертна. А потім і мама.

Як мама? Чому мама? Це ж означає, що ми вже не маленькі, так?

Світ продовжує летіти нам назустріч. Ми вже старші за всіх перукарів, барменів і офіціанток. Продавчинь і вчительок. Водіїв і медсестер, дівчинки-масажистки і тренера в тренажерному залі.

Але ми досі молодші. Ми молодші за політиків, адвокатів, деканів, психологів і лікарів. Головне – лікарів.

Спочатку ми молодші за них усіх, навіть терапевта, і це нормально. Потім ми вже старші за терапевта, але молодші за стоматолога. Наздоганяємо стоматолога, зате залишається хірург. Хірурги дуже довго старші від нас. Це приємно: ми в надійних руках.

Доти, поки в лікарні (дріб’язкова операція – якісь поліпи, що у мене може бути серйозного, я тебе прошу) нам простягає професійно відмиту руку зовсім молода людина. Ми здригаємось, не довіряємо: він ж молодший за нас, коли він встиг стати хірургом?

Гаразд, розслабся, не у віці справа. У цього хлопця все-таки напевно пристойна освіта в його непристойно юні сорок… сім.

Довше за всіх старшими нас залишаються онкологи. Але і вони здаються – перед тими, кому пощастило.
Наостанок молодшим за нас залишається лікар-геріатр.

І ось тоді, коли геріатр молодший за нас на двадцять років, а його медсестра – в чотири рази, коли у сусідів батьки, а іноді й діди годяться нам в сини, коли студенти пишуть в анкетах рік народження, схожий на номер нашого першого домашнього телефону, коли молодші нас вже абсолютно всі, тоді вже байдуже.

Яка різниця, скільки їм років? Важливо, що ми вже можемо все те, чого вони поки не можуть. У нас вже все вийшло, адже відтепер ті, кому пощастило, – це ми.

В цьому році ми вже живі. В цьому році ми вже відсвяткували день народження. В цьому році вже не буде спекотно, в цьому році вже не буде злив, в цьому році вже літо, а наступної зими, може, взагалі не буде. Ми ціле дитинство про це мріяли: щоб не було наступної зими.

Вийти на вулицю, подивитися на небо, подивитися на голубів, які вилупилися після того, як ми стали старшими. Все на світі сталося вже після того, як у нас вже все відбулося.

А головне, ми вже зрозуміли, що найцікавіше у нас якраз попереду. Ось воно, вже видніється за поворотом. Але тим, хто молодші за нас, цього не зрозуміти. Як немовляті не зрозуміти 3-річну дитину. Як першокласнику не зрозуміти нареченого. Як студенту не зрозуміти декана. Як терапевту не зрозуміти геріатрії.

Як нам не зрозуміти тих, хто молодші за нас.

***

Нас в Тутка глибоко заторкнув цей текст психолога Вікторії Райхер, і ми вирішили, що просто зобов’язані поділитися ним зі своїми читачами. А ви відчуваєте, що світ починає вас наздоганяти?

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Back to top button
Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker