Хочете онуків – не заважайте синові!

© iw.kagouletheband.com

Від автора: “Мені здається, що рідко яка мама, яка знаходиться в близьких стосунках із сином, дочитає цю статтю до кінця. Через два абзаци фиркне і піде. Якщо дочитає, то це великий шанс мамі і синові зустрітися одне з одним, зрозуміти свої відмінності і відпустити.

Якщо мама хоче дочекатися онуків, вона повинна зійти зі шляху своєї дитини»

Маргарет Барт

Розумію, що пишу статтю на невдячну тему, що нею викличу на себе багато обурення, злості і навіть люті тих жінок, які сенсом свого життя обрали материнство. Та все ж пишу. Наболіло.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Мені нерідко телефонують мами і просять дозволу привести на консультацію сина. Пояснивши, що я не працюю з дітьми, несподівано з’ясовується, що дитині 25, 28, 30 років. Я пропоную мамі, щоб сама “дитина” зателефонувала і домовилася про зустріч, зазвичай, знаходиться багато причин, чому він не може це зробити: зайнятий, телефон у нього зламався, боїться. За усю мою практику не було випадку, щоб “дитина” перетелефонувала. І думаю, що самі матусі перешкоджали цьому: як же вони втратять контроль над нею і ситуацією? А можливо, він бовкне терапевтові щось «не те»? Мами хочуть разом з “дітьми” приходити на терапію, все бачити, чути, спостерігати, радити. Мама знає краще, що треба її дитині.

Я не є прихильником такого формату психотерапії і в якості неодмінної умови висуваю самостійне звернення клієнта і його самостійний до мене прихід. Але навіть і у такому разі зустрічаються “сюрпризи” – іноді виявляється, що разом з клієнтом прийшла мама, і тоді нічого не залишається, як попросити таку маму вийти. Досвідчені мої читачі вже давно зрозуміли, що в статті йдеться про співзалежність, що маскується в цьому випадку під дуже сильну материнську любов.

Найкраще, що можна зробити в описаній ситуації – запропонувати мамі самій піти на терапію і зробити свій вклад у покращення ситуації. Але і тут – повний крах! Така пропозиція, як правило, отримує реакцію  ввічливої відповіді: “Дякую, але мені не потрібно”, навіть до повного обурення “У мене немає проблем”!

А вони якраз і є. За зовнішньою дуже сильною материнською любов’ю у такої жінки виявляються проблеми з її ідентичністю. Такі матері все роблять, щоб догодити своєму материнству. І це, як правило, їх неусвідомлений вибір, точніше і вибору тут як такого і немає. Дитина заповнює величезну дірку в ідентичності мами, вона стає основним мотивом в її житті. У такої жінки завдяки жертовній любові з’являється сенс життя, та не якийсь там “дешевий” і “простенький”, а взагалі найблагородніший, соціально схвалюваний і підтримуваний: “Все для дітей”! Забери його в такої мами і з чим вона залишається? Професійна, жіноча, партнерська ідентичності вимагають зусиль тимчасових, особистих. Нелегко усе це. Та і не так почесно, навіть у разі успіху.

А як же у такому разі бути з любов’ю? І де міра цієї самої любові? Коли вона вже перестає бути любов’ю і переходить в залежність?
Тут для мене центральним словом-мірою батьківської любові є  її пропорційність. Пропорційність віку, ситуації.

Безперечно, що чим меншою є дитинка, тим більше вона вимагає до себе уваги. І в зв’язку з цим жертовність матері дитини-немовляти не просто виправдана, вона природна. Дитятку потрібна максимально повна присутність мами для життя і розвитку. І в цій ситуації, в цей час така любов-жертва буде домінувальною, тобто природною.

І навіть в такій ситуації мама не повинна забувати про себе, якщо вона дійсно любить свою дитину.

Що може дати дитині мама, яка не може потурбуватися про себе? (зайнятися улюбленою справою або просто відпочити?).

Передбачаю обурені реакції мам немовлят: “Коли?”, “Що ти, чоловіче, можеш знати про материнство?” Тут мамі  подумати про довіру до навколишніх близьких людей (чоловіків, бабусів, дідусів тощо), про можливість передати їм частину своїх функцій для догляду за дитиною, адже зі всього, що треба немовляті на цьому етапі розвитку, мама незамінна тільки у момент грудного вигодовування. Не потрібно сподіватися тільки на власні сили.

Що може дати дитині втомлена, роздратована, замучена мама? Тільки відчуття провини, що вона принесла себе їй у жертву.

Парадоксальним чином мама, яка не піклується про себе, віддаючи усю себе дитині, насправді думає тільки про себе, точніше про свій образ (Чи досить ідеальна я мама?), а не про дитину.

Але відповідно до міри  зростання дитини присутність в її житті мами стає все менш необхідною. На мій погляд, суть дорослішання полягає в поступовому відділенні дитини від своїх батьків. І в цьому процесі дорослішання дітей роль батьків полягає у відпусканні своїх дітей в самостійне життя. Зрозуміло, що процес відпускання дитини не є приємним, він супроводжується цілим спектром почуттів – тугою, смутком, печаллю, образою. Але якщо батьки дійсно люблять свою дитину – вони пройдуть через ці почуття і зможуть порадіти тому, що дитина подорослішала.

Згадується випадок з мого особистого досвіду. У мене були складні взаємини з дружиною. Ми відпочивали на морі і я практично увесь свій час проводив із трирічною дочкою. Я люблю свою дочку і сильно до неї прив’язаний і до того ж, розумію зараз, що в цей період мого життя усю невитрачену енергію партнерських стосунків переправляв на дочку. Одного разу я трохи відволікся і помітив, що моя дитина грається на березі з хлопчиком свого віку, вони захоплено будували з пісочку фігурки, не звертаючи на мене уваги. Згадую своє почуття ревнощів і навіть покинутості, які я переживав, спостерігаючи цю сцену. І тут я подумав, що ж я роблю? Адже мої почуття егоїстичні. Моя дочка виросте, піде в доросле життя і там їй треба буде будувати стосунки з цими хлопчиками, а не залишатися зі мною. Що ж це тоді за така любов, якщо я думаю про себе?

Розлучатися з дітьми нелегко. Я це знаю не з чуток і не з розумних книг. Дитина йде не тоді, коли фізично виростає, стає повнолітньою. Вона віддаляється кожну годину, кожну хвилину, кожну секунду свого життя.

Дуже важливо це пам’ятати не для того, щоб утримати дитину, а максимально пережити ці миті присутності з нею. Нещодавно я з усією гостротою відчув і пережив вищесказане, спілкуючись зі своєю вже 9-річною дочкою. У свідомості випливли кілька зворушливих моментів з її дитинства. Я дивився на неї і з болем і тугою розумів, що вона дорослішає, що вже ніколи вже не буде колишньою, хвиля почуттів накрила мене і на моїх очах виступили сльози. Я плакав про те, що вона виростає і продовжує іти у своє доросле життя, де мені залишатиметься усе менше і менше місця. Але одночасно розумів, що не маю права утримувати її, заважати пройти свій шлях.

Є окрема категорія матерів – це дружини-мами. Ці жінки підхопили та розділили або перехопили чоловіків-дітей (шляхом конкуренції і боротьби з їхніми матерями) і продовжують з ними цяцькатися, як раніше робили їхні матері. Своя материнська позиція і свій вклад в такі стосунки ними не усвідомлюється. Як правило, коли вони телефонують психологові, то хочуть, щоб той щось зробив з їх чоловіком, щоб той кинув пити, грати, гуляти. Часто запити звучать безглуздо “Ми (дружина і мама чоловіка) хочемо, щоб Ви приїхали до нас додому й умовили його погодитися на терапію”. І в цьому випадку на терапію треба насамперед дружинам-мамам.

Яке майбутнє у мами і дитини при такій жертовній настанові?

Не відпускаючи дитину, ви не даєте їй шансу подорослішати. Вона звичайно, виросте фізично, але психологічно залишиться маленькою дитиною – інфантильною, залежною, не здатною вибирати і відповідати за свої вибори, безвідповідальною.

Одним з найневдячніших варіантів такого сценарію є такий варіант  симбіозу, який я досить часто спостерігаю – мати-пенсіонерка і дорослий син-алкоголік – соціальний і психологічний інвалід, що живе і п’є за її рахунок.

Ті, хто вибирає собі тільки роль матері-жертви, той закриває в собі усі інші шляхи розвитку, приносить в жертву своє життя.

Насправді – це шлях без вибору, в цьому випадку жертва потрібна не Іншій (в цьому випадку дитині), а самій людині. Мені запам’яталися слова Маргарет Барт на одному з семінарів стосовно класифікації сімейних цінностей, які я і використав як епіграф: “Якщо мама хоче дочекатися онуків, вона повинна зійти зі шляху своєї дитини”.

Мати, яка присвятила себе материнству і відмовилася від інших ролей, швидко чіпляючись за своїх вже дорослих дітей, насправді, намагається зберегти собі цей єдиний сенс свого життя, втрата якого дорівнює її фізичній смерті. Зробивши дитину соціальним інвалідом, така мати виконує своє призначення в житті.

Що ж до дітей, які живуть в стосунках з матір’ю-жертвою, то у міру дорослішання у них тільки посилюється відчуття провини перед матір’ю, вони живуть, оглядаючись на неї, на минуле. Мама, що стоїть на їх життєвому шляху, заважає побудувати партнерські стосунки, йти своїм шляхом, вони завжди відчувають присутність матері-жертви (іноді тільки “віртуальну”, коли вона вже померла), і це відчуття заважає їм жити повним життям, отримувати від нього задоволення, радіти кожному дню.

Рекомендації матерям:

  • чесно признатися собі в тому, що те, що Ви вважали великою любов’ю насправді – суть залежності; це усвідомлення дається нелегко і пов’язане з сильними переживаннями розчарування, печалі, порожнечі, туги;
  • шукати в собі й інші здібності, таланти, інтереси, захоплення. Згадати себе в дитинстві, юності. Що тоді захоплювало, про що мріялося, чого хотілося?
  • розвивати в собі й інші варіанти ідентичності – Я-Жінка, Я-професіонал, Я-партнер, Я-дружина. Найпозитивнішою тут стає ідентичність Я-Жінка.
  • Якщо ви дійсно любите Вашу дитину – подумайте про себе!

P.S. Мами, не робіть зі своїх дітей психічних інвалідів! Подумайте про дітей і потурбуйтеся про себе! Щасливі батьки – що може бути радіснішим дітей? Якщо усе це самостійно неможливо зробити – звертайтеся до психолога!

Фото заголовку
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

facebook
Close
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: