З вашою дитиною щось не так, якщо…

Я якось натрапила на табличку для мам, де було перелічено, що і в якому віці повинна робити і не робити дитина. До скількох місяців ручки тягнути, посміхатися, сидіти, ходити, говорити, розуміти це. Там було дуже багато пунктів. І все було розбито за віком. Начебто від такого-то до такого-то місяця дитина повинна оволодіти ось цим, і в кінці кожного розділу список: якщо найпізніше ось до цього місяця він ще не, то це — серйозний привід занепокоїтися і, напевно, з вашою дитиною щось не так.

Я з жахом читала цей список, і згадувала свою дитину: він у всіх групах, приблизно до 4 років, виконував купу пунктів із серії “щось не те”. Тобто, будь у мене цей список тоді, я б дуже сильно хвилювалася. Але він ріс і жив, функціонував, розвивався. Його регулярно оглядали лікарі, і він ходив в садок і ясла. І коли ми когось питали, чи все добре, всі говорили, що нормально. Ну так, деякі раніше починають говорити, деякі раніше починають робити щось. Але це все нормально, пройде, прийде. І дійсно, пройшло і прийшло.

Потім почалася мода на гіперактивних дітей. Якщо хто багато пустував, і не міг зосередитися на серйозних важких завданнях довше, відразу ставили цей страшний діагноз, і пропонували погодувати дитину Ріталіном.

Про нашого теж таке сказали, що викликало у мене дуже бурхливий протест: я тоді вже читала в різних джерелах, що Ріталін – дуже небезпечні ліки, і давати їх треба лише з дуже вагомих причин. А мені мій син здавався просто “живим хлопчиком”. Ну, залазить кожен день на дерево, і потім падає з нього. Ну, є деяке відчуття, що сили нема куди подіти, але це ж добре? Нарешті, дійшли до психолога в лікарні, спеціального, дитячого, який сказав, що все добре: просто треба годувати цукром якомога менше, подарувати якомога більше речей на зразок роликів, скейтборда та іншого, і на довше на вулицю виганяти з усіма цими речами кожен день. І на три види спорту записати. І все стане чудово. Ну і походили разів п’ять на якісь заняття по півгодини, які нібито розвивають концентрацію. Вони здалися мені дуже простими і невибагливими, але несподіваним чином сильно допомогли. Втім, можливо вони і не допомогли, а можливо ролики, хокей і скейтборд.

І взагалі, знаєте – я, як згадаю дитинство. Всі мої тодішні друзі-приятелі, які потім стали успішними творчими людьми, бізнесменами та керівниками великих проектів, у дитинстві відповідали мало не всім критеріям цього діагнозу “гіперактивний”. От би їх усіх тоді Ріталіном “заспокоїли” вчасно – хто б ким став?

Ну і виріс він нормальним розумним хлопцем. Програміст, спортивний, адекватний. Ну, впертий, як мама, і трішечки маніяк (теж як мама), але, начебто, в межах керованого.

© voiceofsandiego.org

А я знайшла днями черговий такий список – на цей раз описує ознаками серйозних психічних розладів у дітей від 4 років. Знову пораділа. Тут вже і моя дитина, і я – безнадійні випадки! Половина списку нам підходить! Причому, місцями у нас були зовсім протилежні риси, але в списку знаходяться ті й інші.

Наприклад, коли мені давали якесь Лего, я грала з ним 10 хвилин, після чого приходила до висновку, що мені нова іграшка дуже подобається, але, щоб пограти в неї так, як мені хочеться, мені потрібно докупити ще 15 відер. Якщо це було щось дешеве, до чого 15 відер докупити було не так страшно, докуповували. І я споруджувала з отриманого щось розміром з кімнату – тобто, 3 на 4 метри і до стелі – тоді заспокоювалася. А просто мирно побудувати будиночок на столі мені здавалось нецікавим. Син же, отримавши той же Лего, відкривав інструкцію (неймовірний для мене вчинок, а він це робив з дуже раннього віку), вибирав одну модель із запропонованих, збирав як там веліли, і ставив на полицю. І все. На цьому іграшка назавжди себе вичерпувала, розібрати і ще раз  нею пограти здавалося неможливим. Навіщо? Все ж вже зробили, що треба було з нею зробити? Все.

Та іграшки в рівненькі ряди ми вибудовували обидвоє. І всі предмети під прямими кутами один до одного складали. І дрібними однаковими літерами цілі аркуші (сотнями) заповнювали. І всілякими “хворими” темами цікавилися.

Пам’ятається, син в 7-8 писав якийсь сценарій чи історію, при цьому ілюструючи її дуже такими умовними малюнками. Але зрозуміти, що відбувається, можна було. І відбувалося там щось дуже похмуре. Хтось там когось убив, його труп лежав за дверима, в дверному отворі було видно ноги. Потім вбили його, кудись ховали, потім була якась історія помсти. Я на це дивилася абсолютно спокійно – я була впевнена, що він побачив якийсь фільм, і це його надихнуло на такий власний твір. У мене теж були в дитинстві історії власного виробництва — не краще. Я навіть (навіщось) з гордістю мамі показувала. Мама здригалася, але чесно хвалила за творчий порив.

Загалом, я тут подумала — цікаво, а де закінчується “індивідуальність дитини з тонкою душею”, і починається “діагноз”? Можливо для когось щось страшна дикість, і здається, що дитина ненормальна, якщо робить таке. А інші знизують плечима: “Ну вона ж маленька”, і воно дійсно через якийсь час пройде? І я, і мій син, комусь, “хто в всьому сумнівається” за перші 10 років життя дали б сто причин запроторити нас до психлікарні, або посадити на які-небудь неслабкі ліки.

Як ці списки прочитаєш, так страшно стає. А ніби виросли нормальними. Іноді були не такими, як всі – але мало, хто чимось виділяється з натовпу.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Close