Щоразу, коли опускаються руки…

Я забуваю про Бога
Щоразу, коли починаю боятися і панікувати.

Мене затягує вир суспільного занепокоєння, я волаю разом з іншими: «Біда – ціни зростають, економіка розвалюється, політикам наплювати на своїх громадян, що з нами буде?!..»

Змушую себе згадати про циклічність історії і трохи заспокоююсь.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Спасенні слова, котрі перечитував багато разів, виринають із пам’яті: «У вас же і волосся на голові пораховано».

Зітхаю і розумію: навіщо непокоїтися? Все вже вирішено наперед.

Душа прагне до вічності, вона – вічна.

І для душі важливі не зовнішні події, а її позачасова історія, що відбувається з нею.

Перестаєш хвилюватися: наша справа піклуватися про те, що Боже, а Господь Сам подбає про нас.

Я забуваю про Бога
Щоразу, коли опускаються руки…

Згадується, як опустилися руки в юдеїв, до яких прийшов пророк Аггей, щоб нагадати про існування Господа і спонукати до будівництва нового Єрусалимського храму.

Юдейський народ, захопившись земними проблемами, справами, втративши віру і надію на Божу допомогу, перестав будувати новий храм на місці зруйнованої Соломонової святині.

Люди ремствували на відсутність грошей, на те, що простота їхнього Єрусалимського храму ніколи не зрівняється з пишністю попереднього, Соломонового, вигадувалися й інші причини, які заважали продовжити будівництво. Але перешкоджали їм лише малодушність та зневіра.

Пророк Аггей констатує це і заохочує народ до продовження невпинного будівництва храму, слава якого перевершить попередній.

Пророк говорить від імені Господа Саваота:
«Завіт Мій, який Я уклав з вами при виході вашому з Єгипту, а дух Мій пробуває серед вас, не бійтеся!»

Відповідь малодушним: не тривожтеся і не падайте духом, які б обставини не склалися в житті.

І якщо ваші заповітні бажання і очікування не здійснилися, не сумуйте, а з ретельністю продовжуйте працювати.

Господь вірний Своїм обіцянкам – Дух Божий перебуває з нами повіки.

Я забуваю про Бога
Щоразу, коли жалію себе.

Якщо будещ себе жаліти – перестанеш жити на повну. Жалість, безумовно, виправдана для самозбереження, але у всіх інших вона – руйнівна.

Жаліючи себе, ми знаходимо виправдання своїм недосконалостям, гріхам.
І головне, не хочемо змінитися.

Чекаємо, що світ навколо зміниться, люди, обставини, але тільки не ми.
«Я не винен, це вони винні!» – головні слова «самолюба». «Я стільки для них зробив, а вони…»

Поступово подібні висловлювання і виправдання призводять до того, що людина, крім себе, всіх інших вважає неправими. І як наслідок, обмежує коло спілкування до мінімуму. Тікаючи від дійсності, люди самі опиняються в глухому куті.

Не про жалісмть до себе говорить Спаситель, а про любов. А там, де є жалісливість, немає любові. Тільки любов здатна розвивати особистість, жалість ж веде до деградації.

Я забуваю про Бога
Щоразу, коли перестаю радіти.

Мене завжди дивувало, як можна радіти в хворобах, у нещастях, коли в тебе і твоїх близьких неприємності. Це нагадує лицемірство.

Але з часом я зрозуміла, що радість – це почуття, яке не залежить ні від яких зовнішніх обставин.

Як багатство й успіх не можуть бути запорукою радості, так бідність і хвороби не можуть позбавити людину цього дару.

Тому що єдиним джерелом істинної радості є спілкування, поєднання з Богом.

І це єднання не механічне, а справжнє Різдво, коли Господь народжується в душі знову і знову.

Відсутність радості свідчить про те, що щось негаразд зі зв’язком, можливо, ви занадто зосереджені на собі, своїх почуттях і у вашому серці немає місця Богу.

Також святі отці попереджають, що непослух веде до втрати радості.

«Завжди радійте. Безперестанку моліться. Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5:16-18). Золоті слова апостола Павла – вірний орієнтир у важку хвилину.

Та які актуальні та спасительні саме сьогодні слова євангеліста Матвія.

Господь нам велить радіти і веселитися перед лицем переслідувань (Мт. 5:12).

Я забуваю про Бога
Кожен раз, коли починаю порівнювати і оцінювати.

Святе Письмо говорить, що кожна людина унікальна і єдина у своєму роді. І Божа воля для кожного своя.

З дитинства нас весь час з кимось порівнюють. «Он подивися, яка Катя розумниця, грає на скрипці, а ти все з хлопцями ганяєш», «А Таня Іваненко п’ятірку на математичній олімпіаді отримала, а ти…» Подібні порівняння неприємні та болючі. На мою думку, діти повинні бути різними і не зобов’язані бути схожими одне на одного.

Пригадую собі такий випадок.

Спілкувалися ми з чоловіком в компанії однодумців, все добре, прекрасний вечір.
Я розговорилася з приємною жінкою, слово за слово, вона почала розповідати про себе, свою сім’ю.

Мене вразила її розповідь, жінка виявилася чуйною, доброю і самовідданою людиною.
І в порівнянні з нею я відчула себе невдахою.

Чим більше я захоплювалася нею, тим більше ставала незадоволеною собою. Я намагалася не показати цього і продовжувала розмову.

Чим більше вона розповідала, тим ясніше я розуміла, що вона у тисячу разів краще за мене і як мати, і як жінка, і як християнка…

Порівняно з нею я була ніщо.

І ця думка стала мені настільки нестерпною, а заслуги моєї співрозмовниці для мене недосяжними, що я, пожалівшись на погане самопочуття, пригніченою покинула таку гарну компанію…

Так – порівняння пригнічують нас.

Те, що під силу одному, неможливо для іншого. Кожен із нас має несе свої хрести, не кращі і не гірші, але свої.

Всі різні і кожен унікальний.

З цієї істини народжується повага до людини, адже якими ми би різними не були, у смаках чи в поглядах, кожна юдина – я чи ти, має право на любов і розуміння.

Не варто підлаштовувати  світ під себе!

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

Один коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

facebook
Close
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: