Поспіх знецінює життя

3

Часу завжди мало, але потрібно так багато встигнути. І ми поспішаємо жити, жадаємо термінових результатів і намагаємося задовольнити кожне своє бажання тут і зараз. Чи не втрачаємо ми головне в цьому поспіху?

реклама

Швидко виникаюча пристрасть, що зникає після однієї ночі, – замість обережного зближення і впізнавання, коли з’являється шанс на щось більше, ніж один оргазм… Замість підбору будматеріалів, урахування особливостей місцевості та клімату – швидко побудований будинок, який починає розвалюватися через півроку.

Замість вдумливого переходу від одного стану до іншого – швидке перемикання від однієї значущої справи до іншої, не дає наповнитися тим, що проживалося.

Поспіх знецінює те, що було, не дає відчути смак життя, який буває і солодким і гірким. Але це смак життя… У будь-якої великої справи є післясмак. Якщо його не відчути, не дати собі часу на це – то наче й не було нічого.

Зараз мені сумно тому, що завершився відносно короткий, але насичений подіями та емоціями момент мого життя. Але смуток дає мені відчути цінність того, що було. І цінність для мене тих людей, з якими я поділяв свої почуття. А радість і задоволення, додані до смутку, створюють неповторний присмак, втекти з якого – спустошити себе.

Голос життя буває тихим. Це шепіт, який намагається пробитися крізь ревіння машин на вулиці, голоси колег/начальства/рідних/друзів… Важко зосередитися на ньому, якщо біжиш синхронно натовпі, в ритмі великого мегаполісу – або навіть просто стоїш в переповненому громадському транспорті.

Взагалі важко усвідомити ціну речам, людям і процесам що відбуваються, якщо переходиш з кроку на біг… Слова таксиста, який неквапливо їде по місту, у відповідь на моє нетерпіння: «Я так думаю: краще запізнитися на роботу на 15 хвилин, ніж встигнути на кладовищі».

Щоб пробитися через власні фантазії про людину до живої і реальної людині (або досвіду) – потрібен час і некваплива увага.

Швидкі реакції, імпульсивні відповіді – всі вони спираються на заздалегідь заготовлені шаблони, на ілюзії про те, як і що влаштовано у іншої людини… Розгледіти іншого я можу, лише неквапливо наближаючись і спостерігаючи відповідний рух: назустріч мені, від мене, або ж насторожене, уважне очікування.

Розгледіти себе – теж. Скільки разів моє імпульсивно реалізоване «хочу!» змінювалося незадоволеним «навіщо!?»… А можна було зробити паузу. Або просто уповільнити крок. Не зупинитися, не завмерти – а йти далі, але повільно, не пропускаючи деталей картини розгортається.

І іноді, зіткнувшись зі спокусою «хочу!», спокусою швидкого і негайного задоволення імпульсу, я задаю собі питання: «А що буде далі?» І нерідко виявляю там порожнечу і тугу, яку хочеться знову і знову забивати імпульсом і поспіхом…

Значить, не туди моє «хочу»…

Це не означає, що будь-який імпульс – зло. Адже життя – не тільки некваплива течія ритму природи, коли століття за століттям встає сонце, змінюються сезони та «все знову повертається на свої місця». Адже це і різкий ривок леопарда після довгого очікування і вистежування здобичі, ривок, в який вкладена вся накопичена за час очікування енергія.

Це спонтанність танцю, в якому ми скидаємо накопичену втому і знову знаходимо свободу тіла…

Хороший імпульс – той, що дозрів, був підготовлений. І не гарячковими зусиллями, а поступовим дозріванням.

Народженню метелика передує стадія лялечки. Можна, звичайно, швидко і ефективно приклеїти до гусениці крила, але навряд чи вона зможе ними скористатися…

Спонтанність, свобода в русі і почуттях дозрівають, а не «накочують». І цим я відрізняю спонтанність від імпульсивності, коли імпульс заданий ззовні і, ніяк не заломившись в душі, різко провокує дію.

Поспішати нікуди. Все, що відбувається швидко, живе недовго. Поспішати дійсно нікуди… Більше та швидше – формально краще, чим менше і повільніше. Але менше і повільніше краще, ніж нічого і ніяк. А життя не дуже шанує крайності.

«Лосось – стрімкий, сильний і невтомний. Він пропливає тисячі кілометрів. Підкорює пороги і бистрини. Борознить мілини і застрибує на водоспади. Без сну. Без відпочинку. У постійній боротьбі зі стихією. Він долає всі перешкоди, відкладає ікру і, зовсім виснажений, дохне. Так от, запам’ятайте. Ви не лосось».

Фото заголовку
За матеріалами

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів

реклама
реклама