Людмила Петрановська: чому не працюють пояснення, нотації і взагалі «повчальні бесіди»

© supermams.ru

Розуміючи реакцію дитини на загрозу її зв’язку зі «своїм» дорослим, а також взаємозв’язок між зовнішнім, розумним, внутрішнім, емоційним, мозком, можна, наприклад, зрозуміти, чому не працюють пояснення, нотації і взагалі «повчальні бесіди».

Майже на будь-якій першій зустрічі психолога з батьками половина часу втрачається даремно. На що? На детальний переказ батьками усіх тих правильних слів, розумних думок і незаперечних доказів, які вони наводять своїй дитині.

«Я йому кажу: це ж тобі потрібне навчання, не мені. Ти виростеш – захочеш нормальну роботу, зарплату. А знань немає. Будеш лікті кусати, а час згаяно. Все “Вконтакті” просидів. Сам же потім пошкодуєш».

«Я їй кажу: речі ж грошей коштують. Не просто так з неба падають. Це моя праця, праця людей, які їх заробили. Як же можна так з ними поводитися? Забруднила – ну, випери. Навіщо під ліжко запихати? Виходиш з школи: перевір зайвий раз, чи все взяла – шарф, шапку, змінний одяг. Не напасешся ж. Я ж не краду, щотижня все нове купувати».

«Я йому завжди кажу: умій визнавати провину і нести відповідальність. Як чоловік, а не як боягуз. Нашкодив – відповідай. Навіщо викручуватися, брехати? Самому не соромно? Напартачити міг, а відповідати – тебе немає?»

«Я їм кажу: ви ж самі потім не знайдете нічого. Ось захочете пограти, а все вперемішку розкидано, де шукати деталі – незрозуміло. Ну, розкладіть акуратно, є ж коробки, контейнери, щоб захотіли, час є – раз і дістати. Самим же буде краще і настрій інший, коли порядок. Ось у мене інструменти в гаражі в порядку лежать, інакше як працювати?»

Людина, що говорить «правильний» текст, завжди трохи схожа на тетерева на току: токує собі, нічого і нікого навколо не чує. Сама себе в транс вводить, сама собі киває. До речі, якщо не переривати, так і весь час консультації може пройти.

І лише за п’ять хвилин до кінця людина схаменеться: а що робити? Тому я завжди перериваю. «Впевнена, – кажу, – що ви все говорили правильно і чудово, давайте не будемо втрачати час на переказ». Тому що і правда впевнена.

Ну, багато батьків, які б дітям говорили: «Бреши, дитинко, не соромся», або «Школу прогулюй, а ну її взагалі», або «Кидай речі, де попало – не шкода»? Бувають, напевно, але не часто зустрінеш.

Напевно, все правильно говорять батьки. Тільки якщо б воно працювало, вони б тут не сиділи, вірно? Раз прийшли, значить, вже тисячу разів все це дитині казали, а результату немає. Ось чому так?

Ми вже знаємо, що в ситуації стресу внутрішній мозок вмикає сигнал тривоги. Як машина «Швидкої допомоги» сирену. Чим більший стрес, тим гучніший сигнал. Пробували колись вирішувати рівняння, редагувати текст або міркувати про високе в метрі від пронизливої сирени «Швидкої»? Погано виходить?

А якщо сирена волає прямо в голові, у внутрішньому мозку? Зовнішній мозок в цьому випадку просто «зносить», він втрачає працездатність, ми погано розуміємо. Характер стресу, до речі, може бути будь-який: і сильний переляк, і горе, і велика закоханість, і несподіваний виграш у лотерею розуму нам не додають. Як кажуть психологи, «афект гальмує інтелект».

Тепер повернемося до нашого «я йому кажу». Ось дитина. Вона щось зробила не так. Вона розуміє, що батьки нею незадоволені. Для дитини невдоволення батьків – це завжди серйозний стрес, навіть якщо здається, що «їй все байдуже». Прихильність вимагає від неї подобатися своєму дорослому, це гарантія його допомоги і захисту.

Якщо дорослий незадоволений, дитині, природній, ірраціональній частині її психіки, завжди страшно: раптом піде, кине, більше не буде моїм? Тоді я пропала.

Це відбувається несвідомо, зовнішнім, розумним мозком дитина цілком може бути впевнена, що ви її не залишите, що так не буває, щоб дітей розлюбили через двійки або втрачену шапку.

Але внутрішньому мозку всі ці розумні міркування нецікаві. Батько  точно розсерджений, його голос, обличчя, поза виражають гнів, неприязнь, розчарування – все, загроза прихильності виявлена, в лімбічій системі спрацьовує внутрішній детектор, вмикається сирена. Тим сильніша, чим сильніше розгніваний дорослий, чим сильніше і частіше він злився раніше. Сирена вмикається – зовнішній мозок «зависає».

Все, з цього моменту всі ваші розумні переконання і заклики – безглуздий струс повітря. Ви звертаєтеся до верхнього мозку – ну, а він вітсутній. «Абонент тимчасово недоступний». Ви це помічаєте і гнівайтесь ще більше: «Ти мене взагалі слухаєш чи ні? Я що, зі стіною розмовляю? Ти про що думаєш?» Та ні про що вона не думає, не може просто.

Чи пам’ятаєте ви самі, що відчували, коли батьки вас сварили? Діти описують це по-різному: «Мені здається, що мене розриває на шматочки», «Мені хочеться зникнути», «Мені так погано, що навіть нудить», «Я відразу плачу, а тато за це сердиться».

Це, як ви розумієте, вже ті діти, які здатні висловити свої почуття словами, тобто п’ятирічні хоча б. Що відчуває зовсім маленький, ми точно не знаємо. Можна тільки собі уявити.

Деякі батьки пишаються тим, що не кричать. Це добре, звичайно. Але в стрес дитину можна увігнати і без децибел. Можна і дуже тихим, і рівним голосом налякати – зустрічаються майстри. Можна висловити відразу обличчям – як сказав один маленький хлопчик: «Коли моя мама сердиться, вона очима штовхається». Можна прямим текстом сказати, що такого поганого хлопчика тобі не потрібно. Можна поскаржитися, що сил ніяких немає і здоров’я і все це тебе в могилу зажене. А що може бути страшніше, ніж перспектива, що батько (мати) помре, ти його втратиш – по своїй вині?

Нарешті й сама дитина, відчувши, що знову втратила-забула-не зробила, може відчувати гострий сором, а сором – це теж афект і він теж, між іншим, гальмує інтелект. Так, що навіть якщо дитина стоїть червона, як рак, опустивши голову і ковтаючи сльози, це нічого не означає. Це не означає, що вона «все зрозуміла» і «зробила висновки», її зовнішній мозок точно так само «знесений» сильним стресом і сьогоднішнє гостре каяття може зовсім не призвести до того, що завтра її поведінка зміниться.

Дорослий, відчуваючи, що його слова не сприймають, сердиться ще більше. Стрес обох стає сильнішим, здатність міркувати ще меншою. І так до тих пір, поки напруження не вибухне в істериці або хтось із двох не вискочить з кімнати, грюкнувши дверима, щоб перервати нестерпно болісний контакт.

«Та немає в неї ніякого стресу, їй просто плювати на все, що я кажу», – заявляють деякі дорослі. Може таке бути? Так, буває. Правда, для цього треба сильно постаратися.

Якщо на дитину регулярно, не пропускаючи жодного дня, кричати, критикувати, читати мораль і соромити, якщо її постійно лякати і шантажувати, а ще краще бити або замикати в комірчині, вона просто навчиться захищатися. «Відморожуватися», як кажуть підлітки. Від’єднуватися від почуттів.

А це значить – перерве свій зв’язок з батьками. Відмовиться від прихильності. Це боляче і важко і діти завжди до останнього намагаються цього не робити. Зазвичай, діти навіть в дуже важкій ситуації продовжують страждати від душевного болю, а від прихильності повністю не відмовляються. Але деяким просто доводиться, стрес занадто великий і постійний.

Якщо прихильність «відморожена», батьки для дитини більше не захист і не опора. І їх засудження більше особливо не лякає. Батьків залишається просто терпіти, поки не можеш нікуди піти. Мовчати, робити вигляд, що слухаєш. А то і говорити правильні слова у відповідь – чому б ні, адже сильних почуттів немає, верхній мозок в нормі, маніпулюй – не хочу.

Можливо, вам доводилося зустрічати в житті дорослих людей з «відмороженою» в дитинстві прихильністю. Вони підкреслено цинічні, люблять демонструвати, що для них «немає нічого святого», часом жорстокі й люблять цим хизуватися.

У стосунках схильні маніпулювати, «прораховувати» людські реакції, не вміють співчувати, зневажають емоційну чутливість і вразливість. Зазвичай, не вступають у тривалі глибокі стосунки, рідко створюють сім’ї.

При цьому вважають свій спосіб життя правильним, а цінності сім’ї, любові, турботи – «шкідливою сентиментальною нісенітницею», часто мають готові теорії про те, що все це насаджується з метою наживи або щоб тримати людей у підпорядкуванні.

Категорично не визнають, що нещасні, за допомогою не звертаються. Зневажають благодійників, волонтерів, багатодітних батьків і всіх, хто так чи інакше асоціюється з турботою про ближнього.

Не думаю, що будь-яким батькам в здоровому глузді і тверезій пам’яті захочеться такого майбутнього для своєї дитини.

В іншому варіанті дитина не рве внутрішній зв’язок з батьками повністю, але вчиться ігнорувати саме крики (або нотації). Тобто все відбувається, як у притчі про пастушка і вовків, про яку ми так любимо повчально нагадувати дітям, а варто було б для початку зрозуміти самим. Якщо слова несхвалення і погрози батьків сипляться на дитину постійно, за будь-яку дрібницю, її лімбічна система просто втомлюється вмикати сигнал тривоги, вона відповідає: «Ну, вовки, вовки, сто разів вже вовки, набридло. І не подумаю реагувати».

Що це означає? Дуже просто: батьки втратили такий канал зв’язку з дитиною, як слова. Так багато разів накидалися на дитину через дрібниці, що тепер, навіть захотівши вони попередити дитину про реальну загрозу, поговорити з нею про серйозні застереження, все буде повз вух. «Вовки, вовки».

Висловлюючись економічними термінами, відбулася девальвація батьківських слів, вони перетворилися на порожні обгортки без сенсу. Тепер, щоб дитина знову почала сприймати те, що говорять батьки, їм доведеться підкріпити свої слова чимось серйознішим. Покаранням, погрозами, шантажем.

І, можливо, незабаром «легка» артилерія поступово перейде в «важку».

Що ж тепер робити, ніколи й слова їй сказати? Бути завжди спокійним, як удав? А свій стрес куди подіти? У батьків же теж внутрішній мозок є!

Звичайно, є і про нього треба дбати. Але в будь-якому разі бути завжди спокійним нереально. Буває, що у самого дорослого верхній, розумний, мозок знесло геть, діти іноді таке творять! Це саме по собі не дуже страшно, всі ми відчуваємо час від часу афекти і нічого, живі.

Просто треба розуміти, що виховувати дитину в цьому стані неможливо і не потрібно. Скиньте стрес. Висловіть почуття. Потупайте ногами, врешті-решт. Якщо в загальному і цілому ваші стосунки з дитиною хороші і міцні, вона, звичайно, перелякається і засмутиться, але переживе цей стрес, впорається. Потім обидвоє охолонете, заспокоїтеся, помиритеся, попросите одне в одного пробачення, може, навіть поплачете разом (через сльози лімбічна система дуже добре заспокоюється).

І тільки потім, коли вже висохли сльози, коли ви обоє сидите в обіймах, а якщо стрес був сильним – то, можливо, взагалі за кілька годин, перед сном, або навіть на наступний день – має сенс казати всі ваші правильні і прекрасні слова. Які тоді потечуть прямісінько від вашого розумного зовнішнього мозку до розумного зовнішнього мозку дитини і знайдуть там своє законне місце, запам’ятаються, стануть не тільки вашими, але і його думками.

Не дивно, що виявляються дієвими методи конструктивного спілкування, наприклад, «активне слухання», що народилося з ідеї американського психолога Томаса Гордона використовувати у спілкуванні батьків з дітьми прийоми гуманістичної психотерапії (у нашій країні ці методи стали широко відомі завдяки книгам Ю. Б. Гіппенрейтер).

Таємниця проста: «активно слухаючи», розпізнаючи і називаючи почуття та потреби дитини, ми цим самим даємо їй зрозуміти: я тут, я з тобою, я, як і раніше, «твій» дорослий, націлений на твої потреби, з нашим зв’язком все в порядку, щоб б ти там не накоїла. Відповідно, дитина не впадає в стрес і може чути, думати, тверезо оцінювати свої вчинки, їх наслідки, пропонувати варіанти вирішення проблем.

Водночас стає зрозуміло, чому деякі батьки, у яких дуже гарний, глибокий зв’язок з дітьми, подібні книжки, навпаки, дратують. Там описана техніка, а навіщо техніка, якщо все природно і саме собою так? Це так, як би зловити людину, яка натхненно танцює вальс і сунути їй в обличчя схему правильних рухів або рахувати «раз-два-три». Їй не треба, її дратує. А от тому, хто вальс раніше не танцював, дуже навіть допоможе і схема, і рахунок. Техніки конструктивного спілкування врятували від конфліктів чимало сімей, в яких відносини батьків з дітьми вже розладналися або перебували під загрозою.

Крім того, активно слухаючи, складно сказати щось таке, що саме по собі, буде розцінено дитиною як загроза прихильності, як інформація про те, що любов до нього батьків небезумовна, неміцна, що її помилка, її непослух, її недоліки можуть її похитнути.

Фото заголовку
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

facebook
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: