Коли турбота стає нав’язливою опікою

1

Часто турботу і опіку плутають, підміняючи перше другим. Ми думаємо, що дбаємо, вгадуючи бажання близьких, і дивуємося, коли об’єкт нашої уваги сердиться і відмовляється від допомоги. Як відрізнити опіку від турботи? Як навчитися дбати правильно?

Основні ідеї

  • Опікуючи людину, ми вважаємо його безпорадним, часто приймаємо рішення за нього. Піклуючись, ми визнаємо його самостійність.
  • Гіперопіка заважає людині усвідомлювати свої потреби, рости і розвиватися.
  • За гіперопікою, як правило, ховаються психологічні травми, прагнення до контролю і бажання наповнити життя сенсом.

Межа між турботою і опікою тонка, проте для сімейного психотерапевта Марії Дьячкової різниця очевидна. «Опіка пов’язана зі словом «безпорадність». Ми направляємо увагу на того, хто не може сам про себе подбати: на маленьку дитину, літню чи недієздатну людину», – пояснює вона. При цьому опікуючий часто приймає рішення за підопічного.

реклама

Турбота ж заснована на потребі віддавати, бажання ділитися з тим, хто впорається і без чужої допомоги. В наших очах той, про кого ми дбаємо, не слабкий: він цілком самостійний, «рівний» нам, але наша увага буде йому приємною.

Турбота присутня і в дитячо-батьківських, і в партнерських відносинах, а от чи є в них місце опіці? Спробуємо розібратися.

«Мама, я голодний чи замерз?»

У відносинах між батьками і дитиною опіка та піклування – базисні поняття, але по мірі дорослішання дитини їх співвідношення змінюється. Новонароджений абсолютно безпорадний, не здатний сам себе нагодувати, подбати про себе. Батьки розпізнають його потреби і своєчасно їх задовольняють. Це опіка, і вона цілком доречна і виправдана. По мірі того, як малюк росте, мати вчить його задовольняти свої потреби: повідомляти про почуття голоду, користуватися ложкою, мити яблуко і розважати себе. Це вже прояв турботи.

Дитина дорослішає, і потреби стають складнішими: до елементарних фізіологічних додаються емоційні. Коли малюк засмучений або наляканий, йому потрібно, щоб його заспокоїли. Важливо, щоб дорослий «не відбирав» неприємне почуття («Облаяла собака? Не підемо більше в цей парк!»), а просто був поруч, коли син або дочка переживає. Наприклад, тримаючи дитину за руку, можна запропонувати йому погладити собаку в наморднику – а значить, допомогти зустрітися зі страхом в безпечній ситуації. Таким чином малюк вчиться справлятися з різними емоціями і станами, розраховуючи на підтримку дорослого. Батьки допомагають дитині усвідомлювати свої потреби, і та росте і розвивається. Це і є дбайливе ставлення.

«Дітям необхідно час від часу переживати здорову фрустрацію, – пояснює Марія Дьячкова. – У цей момент дитина виявляє: що не все, що їй потрібно, знаходиться в межах його тіла і доступно прямо зараз. Так приходить розуміння, що треба щось зробити самій або звернутися за допомогою. Задовольняючи потребу, дитина неминуче змінюється внутрішньо, а значить, розвивається».

Нерідко дорослий позбавляє дитину можливості зустрітися зі здоровою фрустрацією, передбачаючи її бажання. У результаті дитина не усвідомлює ні самих потреб, ні адекватних засобів їх задоволення. «Мама, я голодний?» «Ні, Яша, ти замерз!» – цей діалог з одеського анекдоту повністю відображає те, що психологи називають гіперопікою.

«Мама годує дитину, хоча він ще не встиг зголодніти, – пояснює Марія Дьячкова. – Він ніколи не відчує голод, адже мати нейтралізує на корені саму можливість випробувати його. Гіперопіка – перекручене розуміння турботи, спроба захистити дитину від будь-якого дискомфорту. Мати забирає у малюка його право на розвиток, у нього немає необхідності щось робити, змінювати в собі».

У таких родинах діти не знають, чого хочуть і куди їм рухатися. За них думають і живуть дорослі. Від «гіперопікуючих» мам часто можна почути: «Ми поспали», «Ми здали екзамен», «Ми поступили в інститут». В дитині вони бачать функцію, а не особистість, розглядають її як істоту, навколо якого треба крутитися. «Я на нього все життя поклала», – улюблена фраза опікуючих мам. Дитина створює сенс життя матері, але свого сенсу у неї немає – його «відняв» дорослий.

«Зроби так, щоб я не ревнувала»

У відносинах дорослих людей турбота проявляється в задоволенні потреб партнера «за запитом», за бажанням, адже на відміну від немовлят ми можемо сказати про те, чого потребуємо.

«Припустимо, я потребую визнання і уваги, – пояснює Марія Дьячкова. – Я повідомляю про це партнерові, але це зовсім не означає, що він зобов’язаний задовольняти мою потребу саме так, як я собі це уявляю. Якщо я вимагаю від партнера конкретної дії: подарувати мені «мільйон червоних троянд» або кільце з діамантами – це тривожний сигнал. Ще гірше – чекати, що він сам здогадається, чого я хочу. Або, наприклад, ревнуючи партнера, я наполягаю, щоб він «не давав мені приводу». Що він повинен робити? Приховувати свою сексуальність? А якщо мені тільки здається, що він дає привід? Тим самим я кажу партнеру: «Я не справляюся, повоюй ти». Я свідомо визнаю себе слабкою, немічною, що потребує опіки. Це переводить нас у площину дитячо-батьківських відносин, коли один з дорослих партнерів вибирає інфантильну позицію».

Таке спотворене розуміння турботи сьогодні, на жаль, поширене досить широко.

Що ховається за гіперопікою?

Гіперопіка – лише симптом, зовнішній прояв більш глибоких проблем. Що за нею може ховатися?

1. Травма плюс травма.

Часто партнери негласно укладають взаємовигідний контракт, торгуються, вимінюючи свої потреби. «Ти заробляєш і забезпечуєш мені відчуття безпеки, а я активно демонструю твою успішність». Тут знову можна говорити про ставлення до людини як до функції. Часто такі союзи утворюють глибоко травмовані люди.

Такий стан пари досить стійкий. «У мене немає лівої ноги, у тебе – правої. Ми об’єднуємося, і тепер ми – повноцінна двонога людина». Не помічати відсутності ноги в іншого – зручний бартер, – коментує Марія Дьячкова. – Зустрічається і крайня ступінь збоченої «дорослої» опіки, коли я не даю партнеру можливості усвідомити, що з ним щось не так. Наприклад, не даю чоловікові зрозуміти, що він алкоголік: «Ні-ні, це все проблеми на роботі» чи «Це я тебе засмутила». Я прагну так опікати іншого, щоб він навіть не замислювався про те, що може бути інакше і варто змінити себе і своє життя. Адже тоді і мені доведеться змінюватися.

Рано чи пізно людина може усвідомити проблему і зайнятися власним лікуванням – сам або з допомогою психолога. А хтось воліє жити «без ноги» довгі роки, лише б не залишитися на самоті.

2. Контроль і недовіра.

Завуальована мета гіперопіки – контроль за потребами, бажаннями і фантазіями іншого. У здорових відносинах (батьків та дитини або двох дорослих) це неможливо, та й непотрібно. А якщо стосунки нездорові? Тоді опікуючий порушує межі партнера: читає листування, перевіряє телефон. Таке зустрічається не тільки у стосунках чоловіка і жінки, але і дорослих дітей і батьків.

3. Прагнення наповнити життя сенсом.

Трапляється, що мати контролює не тільки дітей, але і онуків, підміняючи собою або витісняючи батьків. Таким чином вона наповнює життя «чужим» змістом, відчуває свою потрібність і важливість. Іноді дорослий добровільно відмовляється від відповідальності за себе, погоджується грати роль безпорадного, сором’язливого, слабкого, «заблукавшого». Яскравий приклад – син-наркоман та його мати. Мати виплачує борги дитини за дози, виправдовує перед начальством його прогули. В обмін вона відчуває себе потрібною, її життя набуває сенсу.

Як навчитися правильно піклуватися?

У відносинах з дитиною батькам важливо вчасно утриматися від опіки. «Я як мати чітко розпізнаю, коли дитина в змозі сама подбати про себе, – пояснює Марія Дьячкова. – Одного разу наступає момент, коли вона може сама помити руки, вибрати іграшку, розібратися з кривдником на дитячому майданчику. Я визнаю за нею право бути самостійною і даю можливість звернутися до мене за допомогою у разі необхідності. В цей момент я заміняю опіку турботою».

Але як бути з недієздатною людиною? Якісь речі хворий не може зробити сам: наприклад, сходити в туалет або піднятися по сходах. Але, можливо, він здатний сам себе розважити? «Прекрасний приклад того, як може і повинно бути, показаний у фільмі «1+1». За сюжетом в доглядальники до паралізованого бізнесмена наймається темношкірий хлопець з кримінальним минулим. Якісь процедури «доглядальника» бере на себе, але багато в чому відноситься до підопічного як до рівного. Хлопець чудово розуміє: у бізнесмена паралізоване тіло, але не особистість». Добре б і нам всім про це не забувати у відносинах з близькими.

За матеріалами

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів

реклама
реклама