Чому з віком любові стає все менше

Що людина доросліша, то менше в її житті любові. Так кажуть. І доля правди в цьому набагато більша, ніж би хотілося. Чому? Ось про це й розмова.

Чому моїм друзям, тим, кому за тридцять і за сорок (не всім, звісно), так хочеться цієї самої любові й так важко в неї віриться? Чому чим старша людина, то більше доводиться переламувати — цілком нерозважливо, до речі, й «не по‑дорослому», — щоб ця сама любов виявилася можливою? І чому так погано виходить у людей, навчених життям, завбачливих і досвідчених, ця річ, яку миттєво й просто мають молодші віком (і вже взагалі мовчимо про підлітків)? Що тут не так?

Щаслива безвідповідальність

Чим хороше життя дитини — навіть із не найбільш забезпеченої сім’ї? Безвідповідальністю. Пишу тут це слово без тіні засудження або навіть несхвалення. Це та ж сама безвідповідальність, що й у щиро віруючих людей: хоч би що ти зробив, вища і ЛЮБЛЯЧА сила все виправить. Звісно, можна і по попі отримати й постояти в кутку, але це дрібниці. Дах над головою, тепло, хліб, одяг — усе буде. І добре слово, й побутова опіка. І носа тобі висякають, і підлогу за тобою витруть. А якщо влетиш у неприємності, то це, зрештою, їхні — батьків — неприємності. Вислуховувати догани у школі, з’ясовувати справи з міліцією, шукати лікаря…

Хоч би куди озиралася щаслива у своїй безвідповідальності дитина — вона не бачить, не знає межі. За великим рахунком, вона не знає слів «не можна» по‑справжньому, «не можна» як загрозу, від якої ніщо не допоможе.

Вона знає «не можна» старших, яке можна хитро обійти, коли вони проґавлять. Вона легко зіскакує з висоти і лізе у глибини — вона взагалі не розуміє, що у «крайню» мить батьківський погляд може недогледіти, а сильна рука може не встигнути підхопити… Для дитини такого «не буває». І в цьому її щастя. Світ до цієї дитини НЕ байдужий. Не просто «не злий», а саме «НЕ байдужий». Світ до неї — добрий. Не сам по собі. У вигляді тих люблячих дорослих, яким не байдуже. Яким оця маленька людина чомусь дорога й потрібна сама по собі — ПРОСТО ТАК. Нізащо. Навіть любити у відповідь — не обов’язково. Взагалі ніщо не обов’язкове. Тебе люблять — просто так.

Когось більше, когось менше, когось просто оберігають, комусь ще й тістечка приносять, когось карають частіше, когось рідше, але все одно — бережуть. Дитяча безвідповідальність (щаслива безтурботність і погідне очікування хорошого майбуття) і та сама безумовна любов, про яку так багато говорять, — сторони однієї медалі.

Момент дорослішання

І знову ж таки, я пишу слово «дорослішання» без захвату і пієтету, яким воно часто супроводжується у виховних бесідах. Дорослішання — річ об’єктивно неприємна, приблизно як випадання зубів або поява зморшок. Така само об’єктивна й така само неприємна. Дорослішання — це синдром, тобто комплекс симптомів (ну добре, просто ознак); це зміна психічного ладу. Воно відкриває одні можливості й закриває інші. Це просто життєвий факт. У рамках нашої теми — факт неприємний. Дорослішання позбавляє людину любові. Як? Непросто. Однак надійно.

Людина дорослішає (не одразу, поступово), оскільки дедалі глибше — і в сенсі віри, і в сенсі повсякденної практики — розуміє одну просту річ. Вона сама — сама по собі, яка вона є — НІКОМУ НЕ ПОТРІБНА. Нікому. Зовсім. (Уточню, що ніякій іншій людині, аби не зачіпати питання віри.) Батьки старіють і дедалі частіше вже їм хочеться бути потрібними дитині. Тобто, це вже вони хочуть отримувати турботу, тепло і навіть гроші (звісно, мають на це право). А ось так, щоб давати — просто за самий факт існування, — так уже, на жаль, не буде.

За хорошого стану справ комусь цікаві її, дорослої дитини, здібності, можливості, дані й те, що вона може виконати. За цілком чудового стану справ, комусь можуть сподобатися її зовнішні дані. Або розум, або манера рухатися. Тобто, щось таке, заради чого не потрібно особливо напружуватися. (Ну, до певного віку.) Але навіть тут людину люблять за те, що вона — розважає. І що далі, то більше доводиться щось робити, аби подобатися-розважати-і-не-набриднути. В той момент, коли людина остаточно усвідомлює себе повністю самотньою, перестає сподіватися, що «хтось» за всім догляне, а якась добра рука так чи інакше підтримає, — вона стає відповідальною: дорослою. Починає боятися. За себе, за завтрашній день, за тих, за кого сама відповідає… З’являється серйозне ставлення до життя. І зникає магія вищих сил, віра у люблячий світ. Ні, світ і люди не ворожі, як і досі було (хоча в момент переходу багато кому здається саме так). Усе набагато гірше. Світові, людям немає до тебе ніякого діла. Взагалі. І тебе — такого унікального — можуть розмазати не від заздрощів чи злості, а просто так. Мимохідь. Випадково. Nothing personal. І ось тепер, коли магія зникла, «об’єктивна картина світу» примушує постійно супити брови. Напружуватися. Передбачати. Підстраховуватися. Рвати на себе і рватися вперед. Спершу — з юним апломбом підкорювача світу. Потім із напруженням пасажира, що запізнюється на поїзд. Потім — із безвихідністю від того, що ніякого потяга немає… а їхати треба.

Дорослість має різні стани.

  1. «Я сам, усі мене покинули, всі люди сволота…» — зазвичай одразу після переламу.
  2. «Я сам, я сам по собі, це круто, буду самодостатнім!» — це коли багато сил, а синців і ґуль у непідстрахованому житті ще набито мало.
  3. «Я сам, мені ніхто не допоможе, треба бути обережнішим і уважно дивитися на всі боки» — ще пізніше.
  4. «Я сам, але якщо дотримуватися правил, не висуватися і бути як усі, то все минеться, або ці прикриють» — і таке буває.
  5. «Я сам, і це означає, що самотнім треба триматися одне за одного, співпрацювати, допомагати вижити» — не найгірший варіант.

Але є ті, кому щастить. Щастить не стати дорослими або перестати ними бути. У найкращому розумінні.

Дитяче щастя дорослих людей

Є ті, кому щастить. Щастить знову стати комусь потрібним просто так. Не за щось, а просто тому, що вони є. І знову хтось опікується, допомагає, не спить ночей і підставляє плече — не в обмін, не як плату, не за домовленістю, не з обов’язку. Просто тому, що він так хоче. Бо не уявляє, що може бути інакше. Бо — любить.

Взагалі то це неправда, що просто так. Зазвичай, якщо його так люблять, а він — ні, то рідко хто купається у такій любові як у щасті. Принаймні, рідко хто — довго. Тому що той, хто любить, все-таки хоче відповіді. А хоче він не мало не багато — любові… Такої ж самої. А тому, хто не любить, це обтяжливо. Тому що йому не передбачити всього, не опинитися повсюди, не ухопити всіх дрібниць, хоч як собі нагадуй, хоч як себе вмовляй. Бо тому, хто не любить, важко зображати любов, навіть частково. А люблячому це все неважко, це для нього — як дихати.

Отож щастить не всім. Щастить повністю неймовірно і нераціонально — тим, хто потрапив у таке почуття взаємно. Саме тоді в душі спалахує справжній вогонь тієї самої дитячої віри: що ти комусь потрібен більше за все у житті, просто так, і що так є і буде завжди. Тобто — нічого не потрібно робити спеціально.

Аби не довелося замість справжнього вогню малювати картонний смолоскип і дурити себе, ніби вогонь справжній, потрібні обидві складові:

  • тебе люблять просто так
  • так буде завжди

Ось тоді все і стається. Тоді пошматований життям, завжди підозріливий, песимістичний, раціональний, недовірливий до подарунків життя (і з кожним роком дедалі більше) мозок раптом набуває первозданної радості дитинства. Ні, він не стає дурнішим. (Хоча інколи оточенню видається, що людина поводиться… дивно.) Просто багато того, що важливе й потрібне для людини дорослої — самотньої та переважно байдужої, — тепер стає геть неважливим. Тому що життя знову перетворюється з рутини в радість. Тому що завтрашній день знову обіцяє не «виживання», а цікавість і нові подарунки. Тому що знову жити не «мусиш», а… просто живеш.

І тому що так буде завжди.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Close