Блог психолога: заради дітей – жити разом чи розлучитися?

sosnancy.com

Доволі часто чую: я б давно пішов, але в нас же діти. Люди продовжують грати щасливе подружжя, думаючи, що дитина ні про що не здогадується. А потім ці діти, заради яких двоє багато років псували одне одному життя, несуть тягар вічного боргу, котрий неможливо віддати.

Як вийти з цієї складної, але доволі поширеної ситуації? Або як у неї не потрапляти взагалі?

Про автора

Олена Савинова, психолог. Закінчила КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю “Психологія”. Працювала психологом у Київській міській клінічній психоневрологічній лікарні №1 у відділенні кризових станів. Спеціалізується на психології міжособистісних стосунків, кризових станах.

Чи не змінити мамі чоловіка?

Для початку важливо усвідомити: з дитиною неможливо розлучитися, батьківство – на все життя, незважаючи на те, разом чи окремо ви живете і скільки часу приділяєте спілкуванню.

Важливо не змішувати подружні й батьківські стосунки – це дві автономні підсистеми у родині.

Те, що відбувається між вами як чоловіком і дружиною, не має стосуватися дітей, бо вони одразу все приймають на свій рахунок, ставлячи собі в провину сімейні негаразди.

Отже, якщо батьки починають радитися з дитиною, розлучитися їм чи ні, або мама скаржиться, який поганий тато, чи ще гірше – запитує, чи не вийти їй заміж за дядю такого-то, дитина, з одного боку, відчуває свою провину за все, що відбувається. З іншого ж – вплутується у невластиві й незрозумілі дорослі стосунки, у яких їй пропонують стати на позицію одного з батьків, іншого ж визнати “поганим”.

news.day.az

Насправді ж, у таких ситуаціях дитина просто боїться втратити одного з батьків, кожного з яких любить однаково, бо їй ще важко розділяти подружній і батьківський рівні у відносинах. Тож розмови про подальшу долю шлюбу бажано вести за відсутності дітей.

А якщо вже дійшло до розлучення, пояснити, що розлучаєтесь як чоловік і дружина, а як батьки завжди будете разом. Бо це так насправді і є.

Для нормального розвитку дитині важливо знати, що в неї хороші  батьки. Тож, наприклад, коли мати постійно розповідає дочці, що її батько – поганий чоловік, дочка починає дивитися на тата маминими очима.

Змішуючи з маминої “легкої” руки у своїй дитячій свідомості ролі чоловіка і батька, майбутня жінка вирішує, що оскільки тато – поганий чоловік, значить – він і поганий батько. Психологічно вона, таким чином, позбувається надійного батька.

Ставши дорослими, такі “безбатченки”, хай навіть і з повних сімей, у кожному чоловікові підсвідомо шукають для себе батька, що робить їхні подальші стосунки негармонійними.

Жахливий кінець чи безкінечний жах?

Міною уповільненої дії можна назвати усі дітоцентровані шлюби. Якщо люди одружилися, коли на світ мала з’явитися їхня дитина, чи співіснують, роблячи гарну міну при поганій грі “заради дітей”, то виходить, що тільки-но діти виростуть і підуть з дому, їм час розлучатися?

Передчуваючи таку розв’язку, батьки намагаються якомога довше втримати дітей в родині. Наприклад, залякують труднощами самостійного життя, перебільшують важливість близькості до батьків. Мовляв, ніхто тебе не любитиме так, як ми, чужим людям ти не будеш потрібен.

Таким чином, формується залежна особистість, яка за перших же труднощів повертатиметься у батьківський дім.

Іноді, якщо це дочка, вона на короткий час може “сходити” заміж, щоб потім повернутися, але вже не самою, а з дитиною. І хоча для порядку новоспечені бабуся з дідусем співчувають дочці, підсвідомо ж радіють, бо й їм тепер є ким займатися, отже, їхній шлюб врятовано.

Як бачимо, діти, котрі виросли у дітоорієнтованих родинах, за власну свободу немов би “відкуповуються” від власних батьків вже їхніми дітьми.

Отже – розлучення дуже болісний процес, але це, так би мовити, та точка, після якої найстрашніше – позаду, з’являється надія на одужання.

Безрадісне ж, але “освячене” нібито високою ідеєю співіснування “заради дітей” – розтягнуте у часі нещастя всіх членів такої спільноти, яке прищеплює ген неблагополуччя навіть наступним поколінням. Бо відбувається воно на тлі взаємної нещирості, мішанини з хибних установок на позірну злагоду, заради якої нехтують справжніми почуттями, а потім і зовсім розучуються чути себе.

У таких зовні нормальних родинах накопичується “внутрішній” борг дітей за пожертвуване їм щастя жити з обома нещасливими батьками.

Висловлення “Якби не ти” вважається найнебезпечнішою для маленької особистості.

Коли дитина чує або відчуває: “якби не ти, ми би з твоїм батьком давно розлучилися б”, вона це розуміє так: якщо її не буде, батькам стане легше. Така самопожертва заради неї формує в дитині деструктивну поведінку, котра в крайньому разі може призвести навіть до спроби самогубства – щоб батькам було легше.

Тож вирішуйте самі, що краще, в тому числі для дітей – зберігши взаємоповагу та психічне здоров’я усіх вчасно розійтися чи жити у неправді задля міфічного родинного спокою. У будь-якому випадку, дитині буде краще залишитися з тим з батьків, який більше поважає іншого.

Спочатку ви – подружжя, потім – батьки

katechorley.com.au

Як же треба поводитися, щоб поява в сім’ї дітей не призводила (як зараз, на жаль, часто буває) до руйнування стосунків?

Бажано пам’ятати, що подружжям ви стали раніше, ніж батьками. Батьківські обов’язки як новий елемент у родинній системі, що з’явився пізніше, мають підпорядковуватися подружнім, бути, так би мовити, похідними від них. Тобто, любов до дитини у здорових відносинах йде через любов до партнера.

У нас же доволі поширеною є ситуація, коли дружина після появи дитини повністю концентрується на ній, чоловіку ж, який також намагається втрутитися у процес виховання, нерідко говориться, що він робить не те й не так.

Отже, у мами з дитиною виникає нове спільне “ми”, а тато (він же колись – коханий чоловік), відчуваючи власну непотрібність, нерідко пускається берега. Обурена дружина зчиняє ґвалт, забувши, що це вона перша змінила пріоритети, поставивши на перше місце дитину і, витіснивши таким чином із шлюбного простору чоловіка.

До речі, часто так буває в прямому сенсі – малий переміщається до подружнього ліжка, бо так зручніше, та й нерідко залишається там замість тата.

Дитина ж, вийшовши з віку немовляти, починає в такій ситуації усвідомлювати себе, незалежно від статі, у ролі “функціонального” чоловіка, що виявляється й у зневажливому ставленні до справжнього чоловіка мами, свого батька.

Водночас дитина, яка через свій вік є неготовою до невластивої їй ролі, є дезорієнтованою, на неї тисне непотрібний тягар відповідальності на кшталт “я тепер за тата”.

Отямлюються всі, коли нарешті “зайвий” тато, він же фактично “відставний” чоловік, оголошує, що йде з родини.

Найбільш прийнятною є диспозиція, коли мати й батько кажуть дітям: виростеш – будеш гарною, як мама, або сильним, як тато. Тобто, на перше місце ставлять себе як подружжя, а дітей люблять як продовження одне одного.

Так зберігається взаємна повага. Дитина не вплутується у доросле життя, натомість відчуває за собою міцну опору батьків, які її люблять.

Фото заголовку
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

facebook
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: