Джоан Гейдж: Чому я не хочу померти в 75 років

© netflixmovies.com

Багато хто з вас напевно чув про статтю американського лікаря Езекиїля Емануеля (Ezekiel Emanuel) “Чому я сподіваюся померти в 75 років”. Вона свого часу зчинила багато галасу. Лікар Емануель – видатний учений, директор Департаменту клінічної біоетики Національного інституту охорони здоров’я США й одна із головних авторів американської медичної реформи.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Одним словом – доктор Емануель, якому на момент написання статті було 57 років, збирається зробити наступне: в 65 років припинити будь-яке лікування: жодних вакцин від грипу, колоноскопії, ніяких операцій, кардіостимуляторів чи антибіотиків – і до 75 померти від природних причин. У своїй статті він уїдливо пише про новий тип людини – “безсмертного американця”, який схиблений на здоровому харчуванні та фізичних вправах, всіляких зарядках для мозку, вітамінах і біодобавках – все для того, щоб продовжити своє життя якомога довше. «Справи кепські» – пише професор біоетики, адже все одно від людини після 45 років немає користі: креативність падає, продуктивність теж. У третини американців старших 85 – хвороба Альцгеймера, у половини – функціональні обмеження. Людина, яка прожила більше 75-ти – егоїст: вона обтяжує суспільство і залишає у своїх близьких важкі спогади. Лікар Емануель наводить приклад власного батька: в 77 йому поставили кардіостимулятор, і хоча зараз, коли йому за 80, він плаває, читає і як і раніше живе у власному будинку, але його життя не “можна назвати повноцінним».

“Пане Емануель! Мені 74 роки і я дуже сподіваюся, що проживу набагато довше, ніж 75. Річ у тому, що якість мого життя за останні 10 років помітно вища, ніж у будь-які минулі роки. У старших класах я була нещасним підлітком, в інституті – вічно втомленою невиспаною студенткою, а в період між 30 і 50 роками розривалася між трьома дітьми, роботою і домашніми обов’язками.

Тепер кожен ранок, коли я сиджу за чашкою кави та газетами і мені не потрібно підхоплюватися в 6 ранку, готувати усім сніданок, пакувати бутерброди, а потім натягати офісний костюм і мчатися на роботу в переповненому метро, я розумію – оце і є щастя.

Ось що я встигла зробити, відколи мені виповнилося 65 (багато що з цього – після 70-ти) :

Я повернулася до свого старого захоплення – живопису: ходжу на зайняття при місцевому музею, виставляю свої роботи і навіть продала декілька картин. Три ресторани прикрашені моїми полотнами і фотографіями.

Я веду блог, де за останні 6 років написала 390 постів.

Я побувала в Індії на традиційному весіллі, відвідала Тадж-Махал і Варанасі. Я пливла по Ганзі в маленькому човні і дивилася, як по берегах йоги виконують свої асани, а поруч горять похоронні вогнища.

Я відвідала заповідник метеликів-монархів Ель Росаріо в Мексиці. Для цього мені довелося дертися по горах на великій висоті, де бракує кисню для дихання, але воно того вартувало.

Вночі, з ліхтарем в руці, я стояла на пляжі в Нікарагуа і дивилася, як сотні маленьких черепашок вилазять з піску і повзуть до океану, щоб попливти у бік Африки.

У 2009 році я була на 50-му вечорі зустрічі випускників свого класу. Ми зібрали великий ювілейний альбом з біографіями, а потім кілька разів зустрічалися на Манхеттені: гуляли в Центральному парку, влаштовували пікніки, ходили в музей Метрополітен, вечеряли в ресторані, слухали класичну музику.

Нарешті, після 70-ти зі мною сталася найжиттєствердніша подія: в 2011 році народилася моя перша внучка! Відтоді разом з нею і її батьками ми побували в Нікарагуа, Греції і в Майямі. Я граюсь з нею в ті ігри, які любила 70 років тому, читаю їй свої улюблені книги, співаю пісеньки і спостерігаю, як вона перетворюється на самостійну людину.

У мого батька була хвороба Паркінсона і останні два роки його життя були дуже важкими. Моя мама померла, коли їй було 74. У неї було слабке серце, під кінець вона навіть не могла відкрити двері до своєї кімнати. Але вона не хотіла помирати.

Мені 74, я проходжу 10 тисяч кроків, займаюся пілатесом і для мене не складає труднощів повзати по підлозі з внучкою або піднімати її на руки. Я як і раніше здатна здолати за кермом ті 180 миль, що відділяють нашу квартиру на Манхеттені від ферми в Массачусетсі. У мене вистачає мізків, щоб розв’язувати кросворди і вчити іспанську. У ресторані я ще здатна прочитати меню без окулярів. Сподіваюся, вони не знадобляться мені і через 18 років, коли я читатиму ваш некролог в газеті, дорогий пане Емануель”.

Фото заголовку
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

facebook
Close
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: