Мама любила чисті вікна. Чудесна розповідь і дуже повчальний приклад

Чудова розповідь про павутину маніпуляцій, до якої люди потрапляють з власної волі, про те, що деякі борги не обов’язково віддавати самому, про те, що дивитися в чисті вікна набагато цікавіше, коли за ними – пейзаж, вибраний тобою, а не обставинами… І про те, що як правильно любити тих, кого ви любите, вирішуєте тільки ви.

Мама любила чисті вікна і випрані штори. Я її розумію: прозоре вікно – це ілюзія його відсутності і єднання з природою. Ніби ось та тополя зовсім поруч – лиш простягни руку. А якщо вікно брудне, то це нагадування, що ти відгороджений від зовнішнього світу, в якому їздять автомобілі, димують заводи і будують бензоколонки.

Як з власної волі не потрапити до павутини маніпуляцій

Мама любила чисті вікна, але не любила їх мити. Поки ми жили разом, їх мила я. Щотижня. Взимку – тільки всередині, в усі інші пори року – всюди.

Мама просила, і якщо я не виконувала прохання, вона ображалася. Плакала і пила валокордин.
Мамин валокордин – чудовий мотиватор. Я йшла і мила вікна, хоча і ненавиджу прибирання. Але ще більше я ненавиджу, коли пахне валокордином.

Попелюшка Христюшка.

Я втомилася мити вікна і вискочила заміж. За того, хто не був схибленим на чистоті і кому було плювати на брудні вікна. На контрасті з маминими чистими це виявилося дуже сексуальним.

Я поїхала від мами, почала жити з чоловіком у нього.

Мама пхинькала, вимагала мене назад, чекала, поки я награюся в дружину. Я навідувалась до неї все рідше. Тому що кожна поїздка – це прибирання. А якщо я втомилася, то теж прибирання, але через валокордин.

Потім я народила сина, і мені стало ніколи до чужих брудних вікон.

Мама на мене ображалася, як зазвичай, я, звичайно, виправдовувалася. Класична співзалежність, усвідомлена з мого боку.

– Мамо, я не можу їхати з іншого міста, щоб помити тобі вікна. У мене сім’я, маленька дитина, купа справ. Зараз є така служба клінінгова, я оплачу, прийде людина і помиє тобі вікна.

– Чужа людина??? – жахається мама.

– Так. Прийде, помиє і піде. У неї така робота.

– Прийде людина і запитає: “Ви що, самотня?” Я скажу: “Ні, у мене є дочка”. Людина запитає: “А чому вона не помиє вам вікна?” І я помру від сорому.

– Не вмирай. Поясни їй, що ти хочеш, щоб вікна мили щотижня. А твоя дочка живе в іншому місті й у неї грудне немовля…

– Як це все страшно. Чужі люди миють мені вікна, ніби я сама не можу.

– Але ти не можеш!

– Я народила того, хто може.

– Він теж не може.

– Він не хоче! І це дуже соромно.

– Мамо, я у себе вдома не мила вікон два сезони. Навіть три. У мене часу немає.

– І тобі не соромно?

– Ні. У мене були інші, не менш важливі справи.

– Вікна – це душа господині. Чисті вікна і смачний борщ. Якщо у тебе брудні вікна…

– Я погана господиня і мене це влаштовує.

– Я просто не розумію, в кого ти така вдалася… Я б згоріла від сорому…

Мене аж теліпало. Я кидала трубку.

Вимотування і маніпуляції – це вбудована функція в базову комплектацію моєї мами.

Вона любила, щоб все було так, як хоче вона і тоді, коли їй зручно.

Складалося враження, що їй не потрібні чисті вікна, їй потрібні вікна, які помила саме я.

Одного разу вона попросила відвезти її на дачу з саджанцями. У вівторок. Я не могла у вівторок, могла – в четвер.

– Мамо, давай у четвер?

– У четвер я вже поїду назад. Мені треба у вівторок.

– Давай я знайду водія, заплачу йому, і він тебе відвезе.

– Чужа людина??? Що скажуть сусіди? Скажуть: а де твоя дочка, чому їй байдуже до мами? Яка ганьба!

Я зрозуміла: мамі не треба було на дачу, їй треба було, щоб на дачу відвезла її я.

Я нервувала. Пручалася. Кричала. Плакала. Благала. Пояснювала. Вішала трубку. Знову телефонувала. Тоді як мама…

Кілька років у мене пішло на розуміння того, що це мамине “самодурство” насправді – підсвідоме бажання бути поруч, компенсувати той факт, що за все моє, на той момент тридцятирічне життя разом, ми жили тільки п’ять років.

Мама не виховувала мене, у неї на це не було часу, а зараз є, і вона заманює мене до себе, але тепер у мене на це немає часу. І взагалі, класна штука – своєчасність: це коли двоє людей збіглися за часом та інтересами в одному моменті, який не можна змістити на потім. Не можна вибрати будь-який зручний час, щоб виховувати дочку, треба няньчити її, поки вона маленька. Поки мама шукала на це час, я вже виросла, і мені не потрібна мама, яка няньчиться зі мною, я навчилася отримувати материнське тепло з інших джерел.

Але покоління наших матерів не схильне до рефлексії і ніколи не визнає своїх помилок. Мама хотіла до мене на ручки, хотіла бути поруч, звернути на себе увагу, але просто не знала іншої мови комунікації, окрім ультиматумів.

Усвідомлення цього факту пом’якшило мене. Я більше не злилася: я читала між рядками. Мама давала завдання для мене з єдиною метою: побачити мене. А я пропонувала замінити себе клінерами і водіями за гроші…

Навіщо їй чужі люди в її житті? Їй потрібна дочка…

Я почала частіше її навідувати. Брала сина і приїжджала до мами на кілька днів, а іноді на цілий тиждень.

Мама трактувала ці мої приїзди по-іншому: вона вирішила, що я втікаю від чоловіка, у нас все погано, і ці від’їзди – передвісники розлучення.

– Ви розлучаєтеся?

– Мамо, що за дурниця, у нас все добре.

– Ну не хочеш – не кажи.

Покоління наших мамусь ніколи не помиляється, це точно.

Життя – дивовижний бумеранг. Воно саме насаджує справедливість. Я виросла в дефіциті маминої любові, а потім мама жила в неусвідомленому дефіциті моєї. Життя бавилося, диригувало ситуацією.

Потім мама сильно захворіла.

Я спочатку не зрозуміла, що все серйозно, думала, чергова маніпуляція. Маніпуляції здоров’ям – найефективніші. Вони гарантують, що я в будь-який час дня і ночі кину все і поїду до неї рятувати. А насправді виявиться, що нікого рятувати не треба. Тобто треба, але не від тиску, який зненацька підскочив, а від нападу нелюбові.

Одного разу я летіла до неї посеред ночі, вагітна, після її дзвінка, що їй погано. Мама плакала в трубку. Я почала збиратися, посварилася з чоловіком, який намагався мене не відпустити, і помчала по нічному місту, дві години на шаленій швидкості, щоб переконатися, що мама… солодко спить.

Але того разу все було серйозно. Мама ослабла, не змогла ходити без підтримки, спочатку попросила ходунці, а потім пересіла на інвалідне крісло. А потім зовсім злягла.

Я розуміла, що їй потрібен догляд. Почала шукати доглядальницю з медичною освітою.

Виявилося, що це дуже дорога послуга. І чим важчий пацієнт, тим дорожче (адже його треба піднімати, підмивати і тд).

Середня ціна такого догляду з урахуванням маминої ваги – 15-20 тисяч гривень на місяць. Це без усього, лише робота. А ще памперси, медикаменти, продукти… Виходило взагалі до тридцяти.

Але найбільша проблема, яку я передбачала, це навіть не гроші. Це той факт, що за мамою буде доглядати чужа людина. Не я.

Я вже бачила мамині сльози, і ось це її улюблене “я помру від сорому”.

Сусіди запитають: “У тебе що, дочки немає?”

Я прийняла рішення переїхати до мами. З сином. Це був серпень. Я віддам дитину до дитячого садочку у вересні. І буду доглядати за мамою.

Чоловік був приголомшений цим рішенням. Я його з собою не кликала, бо розуміла: він не поїде. Він з 14 років живе сам, з 23 – зі мною, він розучився жити на чужій території. А тут – виїхати до чужого дому, в килими, в кришталь, в нескінченні маніпуляції…

– Ми будемо приїжджати до тебе на вихідні, – заспокоювала я його. – Ну вважай, що ми на заробітки їдемо. Заробляти купу грошей.

Чоловік вважав рішення провальним. Він волів влаштуватися на другу роботу, і знайти можливість оплачувати доглядальницю для тещі. Та й я могла повернутися на роботу, сина – в садочок.

Я не знала, як пояснити чоловікові про те, що мамі не потрібна чужа людина. Чоловік не знав, як пояснити мені, що я знову ведуся на маніпуляцію.

Ми роз’їхалися на піку нерозуміння одне одного. Сім’я – це підтримка. Підтримка – це відкрити парасольку в дощ над тією людиною, на яку ти дуже сердитий. Тому що, яким би ти не був розлюченим, ти її любиш, а любов сильніша за образи і непорозуміння.

Я сиділа під дощем і не відчувала нічиїх парасольок. У мене була одна парасолька, і я розкрила її над мамою, а не над чоловіком, тому що мамі вона була потрібніша. Мама хворіла. І мама у мене одна, іншої не буде.

Я витримала пів року. Шість місяців побутового пекла. Я об’єктивно – погана доглядальниця. Тому що я – НЕ доглядальниця.

Мені не вистачало терпіння і прийняття. Не вистачало сил не морщитися, якщо погано пахло, не ховати очевидну гидливість, не злитися на те, що я сама вибираю таке життя, і ніхто не розуміє цього вибору, і я сама вже не розумію його.

Ні, я забезпечувала мамі догляд з максимальною віддачею, підмивала, переодягала, прала… Це було нестерпно, але необхідно.

Але я кожну секунду відчувала себе живою людиною, замкненою в капкан зобов’язань.

Ситуація ускладнювалась тим, що я давно стала мамою для своєї примхливої мами, а біль робив її озлобленою, уїдливою, колючою. Вона постійно була незадоволеною, морщилась, відштовхувала мої руки, говорила страшні речі. Я жила в мареві негативу.

І від несправедливості у мене постійно текли сльози. Бо дорослий повний памперс хотілося б виносити під тихе і вдячне “дякую”, а не крізь образи щодо моєї безрукості.

Вже потім я зрозумію, якою же принизливою мамі була її нерухомість, яким нестерпним було почуття, що вона тягар, як це страшно, коли старість звалюється на тебе всією своєю безжалісною сутністю. Рубає тебе, б’є, ця стара Ізергіль.

Це був мій особистий стокгольмський синдром: мама взяла мене в заручники, ображала, робила болісно, і чим голосніше вона лаялася і ображала, тим більше я її жаліла, тим страшніше мені було за неї.

Я була глибоко нещасною ті півроку. Я приїжджала на вихідні і падала в руки чоловіка, в очікуванні реабілітації любов’ю і радістю. Це були мої вихідні від старості, від безнадії, від страху, що життя закінчується так болісно непривабливо.

Але чоловік не хотів мого скигління і не хотів нікого жаліти. Він хотів жити своєю сім’єю, він її для цього і створював, і не розумів, чому в будні він змушений бути холостяком… І за вихідні ми не встигали створити заново те, що розлучили в будні.

Загалом, в один з четвергів я втомилася. Я подивилася у чисте вікно і зрозуміла: ще трохи, і я в нього вийду. Я просто більше не можу. Не можу робити те, в чому я не ефективна, те, що від мене чекають, те, що вважається правильним, але насправді мучить всіх.

Я увійшла до маминої кімнати з красивою жінкою мого віку і сказала: “Мамо, це Наталія Іванівна, твоя доглядальниця”.

– А ти? – запитала мама.

– А я – додому, – відповіла я.

І мама заплакала. І я заплакала.

Але це були різні сльози.

Я повернулася додому. Вийшла на роботу. Щоб заробляти на життя разом з чоловіком. Взялася лікувати кульгаву сім’ю.

А мама… Мама раптом дуже швидко… почала виздоровлювати. Через місяць сідала у інвалідне крісло, потім стала на ходунці, потім ходила майже сама.

Просто доглядальниця була профі, вона вміла відрізнити примхи від необхідності, і сама встановлювала правила. Вона не мила вікон, коли цього хотіла мама, а мила тоді, коли цього вимагала необхідність.

Мама зрозуміла, що в її будинку господарює чужа жінка з короткою стрижкою, яка не піддається на її маніпуляції. І єдиний спосіб її позбутися – зробити її перебування в квартирі непотрібним. А для цього треба стати здоровою.

Це – гарна історія і дуже повчальний досвід, ціла скринька моїх особистих одкровень.

Про те, що в павутину деяких маніпуляцій люди потрапляють з власної волі, і їм це необхідно, тому що вони не можуть по-іншому, про те, що деякі борги не обов’язково віддавати самому, про те, що дивитися у чисті вікна набагато цікавіше, коли за ними – пейзаж, обраний тобою, а не обставинами…

І про те, що як правильно любити тих, кого ви любите, вирішуєте тільки ви.

І дорогі вам люди мають право розпорядитися вашою любов’ю так, як вони вважають за потрібне.

А ви…

А ви самі – самі! – визначаєте чистоту свого вікна і самі вибираєте вікна, в яких ховаються ваші заходи і світання сонця…

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Close