У мене не має вищої освіти

© studway.com.ua

Історії колишніх студентів, які з різних причин не довчились в університетах, але змогли стати успішними у своїй справі

Олексій Іванов – 28 років

Засновник бренд-агенції «Тень». Власник бібліотеки BOTAN, спеціаліст у сфері дизайну та комунікації. До першої сесії вчився в Національному авіаційному університеті (НАУ) та рік в Київському торговельно-економічному університеті

Mісце, де Олексій Іванов ніколи не хотів вчитись

Моє навчання коштувало сумарно близько 150 тисяч доларів. Це те, що я втратив, чужі і свої гроші. Це інвестиції, позики, кредити. Я й досі віддаю ці гроші. Хочете нести відповідальність — беріть гроші, вкладайте, втрачайте їх.

Про спроби отримати диплом

Коли я вперше навчався, це було в НАУ – інститут комп’ютерних технологій. Я вже працював системним адміністратором та мав справу з найбільш сучасними на той час комп’ютерами, тому слухати в університеті про якісь лампочки мені було нецікаво. На першу сесію я не прийшов — мене виключили. Тож я працював та жив собі спокійно, доки батько не переконав мене у важливості вищої освіти. Його підтримала мати, тому ми домовились, що я вступлю в Київський торговельно-економічний університет. Я це зробив та героїчно пробув там рік. Потім перейшов на заочну форму навчання і жодного разу більше не з’явився.

Про власну справу

Під час навчання у НАУ я вісім місяців працював на роботі за зарплату. Тоді я чітко вирішив, що не хочу працювати на когось іншого.

Мій перший бізнес – вирощування грибів. На той час мені було 18 років. Просто сподобалась ця ідея. Я знайшов людей, які вклали в це гроші, мабуть, вони потім довго шкодували про це. Сільське господарство — це складно. Це потрібно любити і жити цим. Потім була наступна історія. Усі захопились соцмережами і розробляли їх. Я був одним з тих, хто хотів бути другим Павлом Дуровим. Ідея з соцмережею померла через два місяці. З командою ми почали займатись маркетингом: сайти, PR, діджитал. Перший логотип проекту, за який мені заплатили – це магазин одягу в Бучі «Планета», який, до речі, так і не побачив світ.

Знання я переймав у людей. Вивчати PR, наприклад, я почав тому, що мені сподобалась дівчина-піарниця. Вона постійно говорила про роботу, а я нічого в цьому не тямив. Після побачень я йшов додому і читав про піар, щоб хоч якось підтримувати бесіду.

Про навчання

Я проти будь-яких шаблонів. Тому не зовсім розумію цей стандарт «школа-універ-робота». В мене не було мети зануритись у «веселе студентське життя». Вважаю, що університет — це перекладання відповідальності на викладачів, диплом, на ще щось. «Я не знайшов роботу з червоним дипломом, тому що поганий університет», — звучить це приблизно так.

Буває виступаю перед людьми, а після мене щось розповідає дядько з двома дипломами і МВА. Тобто, не треба МВА, щоб тебе слухали.

В мене критичне ставлення до навчання на чужих помилках. Зараз, коли ти слухаєш кейси в залі, наприклад: «я поставив ціль і заробив мільйон», а те, що ти витратив три, позичив шість і потім три роки ще відпрацьовував, щоб віддати ці гроші — це така мить, про яку нікому не цікаво слухати.

Моє навчання коштувало сумарно близько 150 тисяч доларів. Це те, що я витратив, чужі й свої гроші. Це інвестиції, позики, кредити. Я й досі віддаю ці гроші. Хочете нести відповідальність — беріть гроші, вкладайте, витрачайте їх. Тому мені дуже дорого коштувала ця освіта. За ті ж гроші я міг навчатись в Америці чи Англії.

Я не планую йти кудись навчатись. Це вже як фішка моя, що я не маю вищої освіти.

Про батьків

Мені здається, батьки стали трохи менше шкодувати про відсутність в мене вищої освіти після того, як я вперше зміг їх фінансово підтримати. Це сталось через сім років після старту моєї кар’єри. Але вони і досі мріють про те, що коли-небудь в мене буде диплом. Навіть зараз, після того, як я без диплому робив проекти для держави. За фактом я жодного разу не запитав у людей на співбесіді про їхні дипломи. Відповідність нашим цінностям, компетенції і талант — ось три критерії, за якими ми оцінюємо нових людей у команді.

Марина Карпій – 27 років

Весільний фотограф. Відзняла близько 300 весіль. В 18 років організувала першу фотовиставку Hot.doggy. 2 тижні в Київському університеті туризму, економіки та права (КУТЕП) та місяць в Київському національному університеті культури і мистецтв

Марина Карпій та КУТЕП

Мій батько радіофізик і працював у цій сфері все життя. Він вірив, що те, що ти вчиш, потім знадобиться в житті. Він дуже хотів, щоб я отримала вищу освіту. Зараз в мене росте дочка і я теж хочу, щоб вона отримала освіту, але не заради диплому.

Про вузи

Перший фотоапарат Canon 5d Mark II мені подарували батьки. В 11 класі я закінчила Київську школу фотографії. Паралельно із золотою медаллю закінчила звичайну школу.

В свої 16 років я вже вміла працювати у студії і отримувала перші гонорари за зйомки. Я дуже хотіла займатись фотографією, але розуміла, що в Україні достойної освіти у цій сфері я не отримаю, тому сказала собі: «Окей, не поступлю на фотографію, буду вивчати китайську». Пішла здавати екзамени у лінгвістичний університет. Екзамен був з англійської, яку я добре знала, бо перед тим жила півроку в Америці. Коли здавала вступний іспит, мені дали список і запитали, чи є в ньому моє прізвище. Я кажу, що нема. Лише потім я зрозуміла, що це був список, який зачитують в актовій залі, коли озвучують, хто вступив.

За результатами тестів ЗНО, я могла без екзаменів вступити в КУТЕП (Київський університет туризму, економіки і права). В його назві мені подобалось слово «туризм» і я подумала: «Окей, не китайська, не фотографія, хай буде туризм». Всі два тижні які я тут числилась, продовжувала працювати фотографом. На ту мить я вже знімала для різних українських видань.

Через два тижні я остаточно зрозуміла — не моє, прийшла до столу документів, на ту мить я ще навіть не отримала студентський і розповіла історію, що в моїй сім’ї сталась надзвичайна подія і ми повинні переїхати в інше місто. Без дозволу батьків забрала документи.

Спроба № 2

Пару ночей після того я провела у подружки, бо було страшно повертатись з пакетом документів. Коли батьки дізнались, сказали: «Ти усе одно підеш вчитись наступного року. Якщо хочеш на фотохудожника — давай вступай на фотохудожника». Ми знайшли єдиний університет, де є такий напрям, якби смішно не звучало, це — університет культури Поплавського. Група в мене була із семи людей. Шестеро з них — це ті, хто не вступив на інші факультети. Мені стало так сумно від цього. Мої одногрупники були в шоці, що я пішла навчатись. Вони казали «Марино, навіщо тобі це треба, ти заробляєш більше, ніж наші батьки». Через місяць, знову таки, не отримавши навіть студентського, я пішла.

Про навчання

Мій батько радіофізик і працював у цій сфері все життя. Він вірив, що те, що ти вчиш, потім знадобиться в житті. Він дуже хотів, щоб я отримала вищу освіту. Зараз в мене росте дочка і я теж хочу, щоб вона отримала освіту, але не заради диплому.

Вчитись потрібно завжди. Єдине, вважаю, що потрібно навчатись у найкращих у своїй сфері. Я дуже хочу вчитись в New York Film Academy, там інколи викладає Енні Лейбовиц. Ти сидиш поряд зі своїм кумиром. Це ж магія якась.

Олександр Лотоцький – 32 роки

Веб-дизайнер. Півроку вчився в Київському національному університеті технологій та дизайну (КНУТД)

Олександр Лотоцький та КНУТД

В Україні повністю застаріла система освіти. Нам потрібно робити інститут підмайстрів. Нові айтішні компанії, наприклад, просто наймають стажерів, навчають їх на практиці і потім беруть на роботу

Про себе

Я після школи пішов навчатись в КНУТД на програміста. Провчився там півроку, зрозумів, що це не моє. Перед першою сесією зрозумів, що мені потрібно йти, було лінь здавати іспити. Батько накричав на мене, сказав, що я слабак, раз здаюсь перед першою ж перешкодою. Щоб довести йому, що мені не слабо, я здав сесію і пішов. На ту мить я вже зрозумів, що мені буде нудно щодня писати код, шукати баги і так далі. Тоді я почав вивчати фотошоп, дізнався, що є така професія, як дизайнер і почав рухатись у цьому напрямку. Інформацію знаходив в інтернеті.

Коли кинув універ, пішов продавати в переході касети. Потім мене взяли дизайнером на поліграфію. Попрацював там півроку. Потім я знайшов роботу в рекламній агенції. Після того, як звільнився, зрозумів, що не хочу працювати в офісі і перейшов на фріланс. З часом почав нарощувати портфоліо і співпрацювати з іноземними клієнтами. Періодично підпрацьовую в офісах. Вже сім-вісім років так. За цей час в мене жодного разу не просили показати диплом.

Про навчання

Я не планую йти кудись навчатись, це мій контраргумент на думку більшості. Не бачу в цьому сенсу. Більшість представників пострадянської спільноти вважає, що в університеті ти вчишся вчитися і вчишся жити. Я вважаю, що це навчання жити – швидше навчання тому, яку кому шоколадку занести, як підлеститись до деканату, як домовитись, повирішувати. Це не про мене. А потім ми виростаємо і думаємо, як боротись з корупцією. Це прошивка, яка впроваджується з самого дитинства. Ще в школі нас вчать тому, як ми маємо поважати вчителя ні за що. «Дзвіночок для вчителя» — ось це все переноситься в університет. Ця «повага» до авторитетів, яких ти не знаєш. А потім маємо корумповану країну, в якій не знаємо, як жити без хабаря, бо причесали всіх під один гребінець.

В Україні повністю застаріла система освіти. Нам потрібно робити інститут підмайстрів. Нові айтішні компанії, наприклад, просто наймають стажерів, навчають їх на практиці і потім беруть на роботу. Це набагато краще, ніж отримати за 5 років купу непотрібних знань, щоб потім, коли ти приходиш на роботу, тобі сказали сакраментальну фразу «Забудь все, що ти вчив в універі» і ти почав вчитись по-новому.

Даша Кацуріна – 22 роки

Співвласниця ресторану «Китайский Привет», засновниця марки пуховиків Katsurina. Два роки навчалася в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (КНУ)

Даша Кацуріна та КНУ імені Тараса Шевченка

З батьками ми довго сварились через те, що я покинула навчання. Остаточно вони прийняли мене без диплому тоді, коли ми з Мішею відкрили ресторан. Тоді батько сказав: «Я забираю усі свої слова назад».

Про себе

Піти вчитись на мехмат було рішення моїх батьків — вони фізики за освітою. Мої батьки не вірять в вищу освіту в Україні, окрім технічної. Мала їхати у Польщу на навчання, але потім передумала. Вступила в університет Шевченка. Два роки провчилась на механіко-математичному факультеті і потім ще півтора — на економічному.

На мить вступу я не знала, чим конкретно хочу займатись. В кінці першого курсу я розуміла, що мені не подобається вчитись на мехматі, але без роботи і перспектив не наважилась кинути. Влітку пішла працювати в Oh My Look! Вони тоді шукали менеджера-стиліста. Я написала їм в Instagram і потрапила на свою першу роботу. На ту мить мені було 17 років. Потім почалося навчання. Робота в мене була з 12 до 21 і, звісно, вчитись я не встигала. Часто доводилось пропускати. Перевелась на заочку. Потім вирішила піти вчитись на економічний факультет, куди ходила подружка. На мехматі я вчилась на бюджеті, а на економічний вступила на контракт. Але вже в перший день на третій парі, я зрозуміла – ну, ні.

Остаточно покинути навчання я вирішила, коли пішла працювати в The Burger. Там була класна команда, я займалась маркетингом. В The Burger познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – Мішею. А потім були нові проекти і «Китайский привет». В ресторані я відповідаю за візуальну частину: від напису на серветках і форми персоналу до того, як ведеться наш Instagram.

З батьками ми довго сварились через те, що я покинула навчання. Остаточно вони прийняли мене без диплому тоді, коли ми з Мішею відкрили ресторан. Тоді батько сказав: «Я забираю усі свої слова назад».

Про вищу освіту

Якби я пішла вчитись на маркетолога, не думаю, що отримала б якісь необхідні знання, такі, як отримала на практиці в тому ж The Burger, бо в нашій країні просто неможливо отримати у вузі гарну освіту з маркетингу. Потім я пішла вчитись в КАМА на Art Direction. Курс триває три місяці. Там викладають люди, які зробили класні кейси. Не знаю, хто зараз викладає маркетинг в Шевченка, але сумніваюсь, що це люди, які зробили свої бренди і на конкретних прикладах можуть щось розповідати.

Я хочу отримати якусь вищу освіту. Це круто і потрібно, але в нашій країні — це велике питання. Краще витратити п’ять років на отримання досвіду в компаніях з іменем, на конкретних кейсах, ніж прогулювати пари.

Фото заголовку
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

facebook
Close
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: